Цього літнього чоловіка у коричневій латаній куртці, на диво чистому светрі, трохи заяложених темно-сірих штанях, зшитих за колись модним фасоном галіфе, та порепаних кирзяках часто можна побачити на N-ському вокзалі. Діда Йвана, як сам себе називає, тут знають усі - від прибиральниці, до начальника. У негоду і в ніч глуху не женуть, підхарчовують потроху, співчувають. І раді б допомогти, та...
БОМЖ російською “без определённого места жительства». Статусу цього, якщо можна так сказати, дідо набув два роки тому, коли на його й так згорблені роками плечі, бо вже тоді мав за 80, здавалось, звалились усі біди разом. Згадує:
- Мав дружину - не стало, мав хату - забрали, мав родичів...
По Йвановому зарослому сивою щетиною і ніби розтрісканому від зморшок обличчі котяться дві пекучі сльозини. І хоч подих забиває і руки трясуться, далі старий сльози стримує - не гоже чоловікові плакати. Загалом за вдачею був він завжди, мов криця, - ні у боях, ні потім у праці, труднощів не боявся. З людьми умів спільну мову знаходити, не одного “жовторотика” з ФЗУ (а згодом ПТУ) свого ремесла столярного до толку навчив. За те й поважали. Та, мабуть, занадто довірливим був, то й втрапив у літах в гірку халепу.
- Вони ж, родичі, і привели того чолов’ягу. Років сорока, солідного, у костюмі, як кажуть, з голочки. А той усе щебетав, мовляв, навіщо тобі, самотньому діду, та й ціла хата? Он родичі (тепер думаю, чи не від ймення Ірод) про тебе подбати хочуть: пригледіли тобі кімнатку у хрущовці. Пенсію ти заробив, вони щось доплатять, переїхати в усі зручності допоможуть, підпиши та підпиши папери. Ну, я у тому тумані й підписав. Якби ж дочитався що...
Зібравши пожитки, став чоловік чекати обіцяного переїзду. І дочекався. Одного дня до хати постукали чужі люди та давай дідові перед очима паперами розмахувати ще й гримати на нього: чого це він тут паном у чужій хаті почувається? Хай вимітається куди подалі і чим швидше, тим краще, бо “допоможуть”.
Забравши “патрета” дружини, деякий одяг і ще трофейну бритву, Йван поклигав шукати родичів, що так про нього подбали. Та їх сусіди дідові повідомили, що тих годі шукати - виїхали, а куди, то хто ж їх знає.
Подався Йван на вокзал перекантуватися нічку, та й от уже два роки там ночує. Пробували чоловіку допомогти по інстанціях ходити, та нічого він там не домігся, бо хату подарував, як виявилось, сам, а родичі її бігом продали, забрали виручені гроші та й у світ, як каже дідусь-бомж. В інтернат його теж не беруть, бо там потрібні ті, хто пенсію отримує, а отримують її у нас ті, хто має реєстрацію, чи то прописку (хоч її ніби й відміняли), і відповідні документи, а ні того, ні іншого Йван не має. Та і не хоче він у “приживальню”, “поки ще своїми двома совається”.
БОМЖ... Сивочолий старий, у вицвілих сірих очах якого безодня болю і які оживають щоразу, коли він розгортає свій найбільший скарб, отой “патрет”, де його Марічка, чорнокоса галицька красуня, з якою, хоч Бог і не дав їм діточок, прожили в парі у злагоді не один десяток літ. І повертає стара світлина Йвана до Життя, і віру в Людей повертає. І помалу ступаючи, йде він до працівників вокзалу, аби запропонувати їм свою ДОПОМОГУ, аби й на старості, в біді “не дарма поданий хліб їсти...”.
Олена СНІЖНА.
P. S. Історія вигадана, але...
