Можливо, цей матеріал викличе у багатьох нерозуміння, а у когось - відверте обурення. Особливо у того покоління українців, яке народилося та виховувалося у Радянському Союзі - “союзі” братніх слов’янських народів. Ця публікація - не для того, щоб когось образити чи принизити, адже кожен народ є по-своєму неповторним. Ми лише хочемо показати, що, окрім радянських підручників з історії, є й інші погляди, підкріплені відповідними згадками в літописах та інших давніх документах, стосовно походження нашої нації та людей, які заселяють землі Російської Федерації. Людей, які зараз мовчки спостерігають, як їхній “месія” Путін збирає докупи “зємлі рускіє”. Це в ліпшому випадку. А в гіршому - палко підтримують дії свого президента, адже імперіалізм, бажання загарбати - чи не найголовніша риса нашого північного сусіда. За інформацією у деяких джерелах, 70% росіян вважають, що Аляска має належати Росії, 80% - готові за це воювати, 90% з них - ніколи не знайдуть Аляску на карті...
З російських телеекранів не сходять репортажі про злих та “диких” бандерівців, фашистів - нас із вами, тих, хто снідає немовлятами та запиває їхньою кров’ю. Чому росіяни це дивляться? Бо їм подобається. Бо вони свято вірять у свою перевагу над іншими народами світу. Чому це відбувається? Відповідь на це запитання спробував дати ще багато років тому український історик та громадський діяч Павло Штепа (1897-1980) у своїй книзі “Московство”, витяги з якої ми й пропонуємо вам.

“...Мабуть, немає в світі народу, що про нього світ знає менше, ніж про народ московський. І цілком певно немає в світі народу, про якого світ має більш помилкову уяву, ніж про народ московський та про його державу. Найдивніше, що навіть сусіди: українці, поляки досить не знали московського народу. А вони ж заплатили за те незнання руїною власних держав. Отже, мусили б вивчати свого ворога, бо ж не знаючи його «ахіллесової ступні», ніколи його не переможуть.
Ще за передісторичних часів до північно-східного кутка Європи примандрував з Азії маленький угро-фінський народець. Величезний праліс на багнистому ґрунті відгородив той народець від усього світу так, що він відстав від культурного розвитку людства на багато століть. Літописець ХІ ст. згадує про московські племена чудь, лівь, водь, ямь, чухна, вєсь, пєрмь, мурома, мордва, мокша, мєщєра, чєрєміси, югра, пєчора, карєль, зирянь, єрзя, самоядь. Він пише, що то були дикуни: не мали жодних законів, звичайної моралі, жили в землянках, їли сире м’ясо і сиру рибу, не знали ріль­ництва. Того самого часу (ХІ ст.), за свідченням чужинців, Київ був культурніший і багатший за Париж та Лондон. Праукраїна мала жваві торговельні та культурні зв’язки з усім культурним світом - Грецією, Малою Азією, Індією ще тисячу років до РХ. Натомість у північній Московщині носили ще й у ХХ ст. шкіряний одяг дикунського крою (один шмат з діркою на голову), що його носили мавполюди 6 тисяч років тому. Московський археолог А. Спіцин пише, що слов’янських могил до Х ст. не знайдено ніде в Московщині. Також він вказує, що «в жилах московського народу тече щонайменше 80% фінно-татарської крові». На території сучасної Росії живуть нащадки понад 200 племен. З них лише 12 мають відношення до слов’янських.

* * *
Вирубувати праліс - праця тяжка, а головне - невдячна, бо ж лише 3–5 років родила та «паль», та й урожаї були малі. Це знеохотило москвина до рільництва, навіть викликало у нього злобу на невдячну землю. Міняючи щоп’ять років місце осідку, природно не було потреби ставити довготривалі будови, огороджувати обій­стя, прикрашати хату тощо. Московський історик пише, що навіть у ХХ ст. московська «деревня» (село) виглядала як тимчасовий табір без найпростіших життєвих вигід. Чорні дерев’яні хати, жодної огорожі, ані натяку на чистоту, сморід від гнилого сміття навколо хати. Про квіти чи садки біля неї (як в Україні) і згадки немає. Брудні, нечесані люди; підозрілі, злобні погляди... Немає нічогісінько рільничого й у духовності і народній словесності москвина. Це віддзеркалюється і в його мові. Московський рільник називає себе «крестьянином», або «мужиком» - тут і натяку на рільництво. Натомість в московському пралісі водилося чимало дичини. Одним пострілом можна було заробити те саме, що й важкою цілорічною працею на землі. А тому москвини обрали мисливство, натомість українці, як відомо, є древньою рільничою нацією.
В. Ленін добре знав національну вдачу москвина і використав її на всі 100%. Він порозсилав своїх «ребят» по всій імперії на легкий хліб погоничів, жандармів, начальників немосковських народів. І мос­квин справді почувається всюди, як удома. В Києві, Тбілісі, Мінську, Варшаві, Омську - всюди вищим за тубільців, і вважає своїм правом і обов’язком накидати всім свою мову, свої примітивні звичаї, світогляд, віру. Коли ж хтось починає сумніватися в його вищості, таку «темну» голову мос­квин просвіщає кулею в потилицю, чи вивозить до Сибіру «прохладить национализм». Десятки мільйонів таких вивезено за останні століття.

* * *
Українська держава ІХ–ХІІІ ст. була однією з найбільших держав Європи. Правити нею з Києва було нелегко, і тому українські князі поділили її на уділи, призначаючи своїх синів правити там під своєю зверхністю. Так Юрій Долгорукий княжив на Суздальщині. Там народився (від половчанки) і виріс його син Андрій. Українська держава була тоді дуже ослаблена невпинними війнами з азійськими ордами. Використовуючи це ослаблення, Андрій Боголюбський напав 1169 р. на Київ, спалив усе місто, вигубив людей у ньому, пограбував церкви. Після цього він заснував свою столицю в новозбудованому місті Володимирі на р. Клязьмі. Московський історик В. Ключевський уважає 1169-й роком народження Московської держави. Всі московські історики не згадують нищення Києва Андрієм Боголюбським, а твердять, що Київ зруйнували татари. А татари руйнували його 1240 року, тобто 70 років після Андрія. Тому наш літописець і записав: «Суздальці так дуже зруйнували 1169 року Київ, що татари не мали вже що руйнувати 1240 року». Як бачимо, традиція ненависті Московщини до Києва досить тривала. Від Андрія Боголюбського через Іванів, Пет­рів, Катерин, Миколаїв, Олександрів до Володимирів 1917-го (та 2014-го - С. К.).

* * *
Московщина почала шахраювати політичним перейменуванням ще по нашій поразці в Переяславі 1654 р., а поширила його по нашій катастрофі під Полтавою 1709 р. Тоді вона, не зважаючи на жодні історичні факти, не переймаючись ніякими підставами, просто проголосила себе «Росією», отже, спадкоємницею всього культурного та політичного надбання Київської Руси. А щоб «хахол» ліпше зрозумів, що саме така зміна означає політично, москвин назвав себе «великорусским», а українця «малорусским». І ця засада «велико-мало» стала змістом усіх московсько-українських стосунків відтоді й досі. Якщо ж хтось з українців пробував кпити з тих новоспечених «великих» - мандрував до Сибіру. А коли європейські уряди за старим звичаєм адресували листа до Московії, до московського уряду, то москвини повертали їм назад з приміткою, що такої «не существует», а є лише «Россия» і «российский». Психологи запевняють, що люди сприймають найбезглуздішу брехню за правду, якщо ту брехню вперто і довго повторювати. Так азіати-москвини стали «русскими», а монгольська Московщина - «Россией».

* * *
Зараз, у час, коли російський окупант знову намагається захопити Україну, як ніколи важливо організуватися в націю та побачити явні відмінності між нами та нашим загарбником. Доки ми не зрозуміємо необхідності мати СВОЮ історію, доки ми не знищимо московські МІФИ, не зірвемо облудної личини - доти Московщина перемагатиме. Ми є сильніші духом. Про це свідчать сотні років попереднього нашого існування. Адже наша історія - найтрагічніша і водночас найгероїчніша. Український народ тисячоліттями проливав свою кров за християнські ідеї та ідеали. Дикі орди зі сходу і заходу, з півдня й півночі плюндрували, палили до чорної землі Україну століттями. Кілька разів в історії половина України ставала диким полем. Україна всі ті орди перемогла. Від першого дня заснування Москви й до сьогодні точиться в різних формах невпинна, вперта, запекла вій­на між Києвом і Москвою. І ніщо, ніяка сила не може тієї війни зупинити, хоч би того й хотіли обидві сторони. Не може, бо ця війна не є звичайною суперечкою двох сусідів. Це - щось значно більше. Це - війна двох протилежних світів. Світів, що взаємно заперечують засади самих основ, на яких вони стоять. Це - війна ідей. Ідей і законів Творця Всесвіту з ідеями та законами Руйнівника Всесвіту. Війна сил світла з силами темряви, правди з брехнею. Війна сил Бога з силами сатани. Війна непримиренна, що й знали наші прадіди великі, а забули ми - їх правнуки. «Дві стіни зударяться. Одна впаде, стіна правди зостанеться», - пророкував великий Богдан...
Підготував Сергій КОНДРАЧУК.

“Пам’ятайте також, що так чи інакше, а нам необхідно повернути Україну Росії. Без України немає Росії. Без українського вугілля, заліза, руди, хліба, солі, Чорного моря Росія існувати не може: вона задихнеться, а з нею і Радянська влада, і ми з вами. Знайте, що для досягнення наміченої мети усі засоби однаково хороші”, - говорив перед російсько-радянськими загарбниками Л. Троцький у 1919 р.
(Роботи Українського Наукового Інституту.
- Варшава, 1932. - с. 149-151).

Comments are now closed for this entry