Міцної статури чоловік років п’ятдесяти з восково-блідим обличчям-маскою і червоними, зупиненими в одній точці очима, сидів на колінах біля тіла, покритого закривавленим простирадлом, не маючи сил його відгорнути.
На ньому була зимова міліцейська куртка темно-синього кольору, без погонів, з хутряним коміром. Його коротко стрижене волосся ще не покрила сивина.
Нарешті він підняв край простирадла, відразу впізнав сина і знову закрив його обличчя. Потім повернув голову в бік, де лежали ще одинадцять тіл, також прикритих простирадлами забрудненими кров’ю. На деяких із них, на рівні облич, лежали папірці, на яких було щось написано червоним фломастером.
Серед усього цього червоного та білого виділялася одна велика блакитна пляма - військова каска, пофарбована в блакитний ООНівський колір. Вона вся була замащена кров’ю, а з лівого боку на рівні скроні зяяла дірка від кульового отвору.
Устим Голоднюк, 19-ти років від роду, студент з містечка Збараж Тернопільської області, повинен був зустрітися з батьком об 11 ранку на Жовтневій вулиці. Про це вони домовилися о 9 ранку.
Устим був захисником Майдану з листопада. Домовилися з батьком, що той відвезе його додому перепочити. Дві години до зустрічі з батьком Устим не дожив.
- Я йому сказав: «Ти обережніше там, не висовуйся, нам додому їхати». Він засміявся і відповів: «Тату, не хвилюйся! У мене є чарівна ООНівська каска, і зі мною нічого не станеться!». Ось такі останні слова я від нього почув, - розповідає батько.
Володимир, батько Устима, піднімає каску з підлоги і довго дивиться на незапечену ще кров свого сина всередині і зовні каски, підносить її до обличчя, немов хоче почути запах і тепло сина, намагається щось сказати, але мова його обривається на словах «блакитна каска», він падає в крісло, опускає голову, і його масивні плечі здригаються.
Колишній міліціонер, який все життя вірно служив своїй Україні. Він намагається заглушити невідомий йому раніше напад. У нього майже виходить...
Як каже головний лікар мобільної клініки самооборони Майдану Ольга Богомолець, в Устима шансів вижити не було, як і в інших 11-ти, що лежать тепер поруч з ним у холі готелю «Україна», обладнаному під тимчасовий морг.
Снайпер, або снайпери, працювали професійно. У всіх поранення в серце або в голову. Всі вбиті кулею калібру 7,62 мм (снайперська гвинтівка Драгунова). Стріляли на ураження.
Як громадянин, батько підтримував Устима в його бажанні бути на Майдані. Як батько, він заперечував.
- Я не знаю, чи повинен Янукович стояти переді мною на колінах, але я знаю точно, що він повинен сидіти перед міжнародним трибуналом за те, що він зробив з моєю країною і з моїм сином, - каже батько.
А Сотню вже зустріли небеса
А Сотню вже зустріли небеса...
Летіли легко, хоч Майдан ридав…
І з кров’ю перемішана сльоза…
А батько сина ще не відпускав.
Й заплакав Бог, побачивши загін:
Спереду – сотник, молодий, вродливий.
І юний хлопчик в касці голубій,
І вчитель літній - cивий-сивий...
І рани їхні вже не їм болять.
Жовто-блакитний стяг покрив їм тіло.
Мов ангели, оглянувшись назад,
Небесна сотня в вирій полетіла…
Людмила Максимлюк
(21.02 2014).
