Неймовірно гарні обличчя. Про це крізь сльози мовили згорьовані дівчата, жінки, бабусі, котрі ледь тримали тремтячі свічки, хлопці, які навіть не намагалися ховати мокрі від плачу очі. Здавалося, снайпер відчував, що стріляти треба саме у цих – гарних, світлих і тим самим неймовірно загрозливих для темного владного Мордору.
Вони боялися не дарма. Сталося саме так. Мордор з відразливою межигірською розкішшю таки впав. А хлопці перемогли, коли об’єднались у Небесну сотню. Скільки їх там, у тому горішньому війську, поки що тут не знає ніхто. Вчора казали, що дев’яносто… Але й зниклі безвісти теж могли поповнити цю непереможну та недосяжну Сотню.
Хтозна, як ведеться ТАМ Небесній сотні. Чи знають хлопці, що такої кількості квітів та сліз їх країна не бачила ще ніколи? Чи дивляться вони на всіх, хто присягає на їх крові вічно пам’ятати про те, що сталося? Чи відають вони про майбутнє, у якому не має бути місця зрадам? Чи, може, кожен з них, таких гарних та світлих, дивиться ЗВІДТИ тільки на маму чи кохану і неймовірно хоче ще хоч раз доторкнутись до рідного обличчя?
… Пам’ятайте, ми просто не можемо зробити їх смерті марними. Бо тоді марними виявляться наші життя.
* * *
Мамо, не плач. Я повернусь весною.
У шибку пташинкою вдарюсь твою.
Прийду на світанні в садок із росою,
А, може, дощем на поріг упаду.
Голубко, не плач, так судилося, ненько.
Вже слово “матусю” не буде моїм.
Прийду і попрошуся в сон твій тихенько,
Розкажу, як мається в домі новім.
Мені колискову ангел співає,
I рана смертельна уже не болить.
Ти знаєш, матусю, й тут сумно буває,
Душа за тобою, рідненька, щемить.
Мамочко, вибач за чорну хустину,
За те, що віднині будеш сама.
Тебе я люблю. I люблю Україну.
Вона, як і ти, була в мене одна.
* * *
У вівторок, 18 лютого, зранку переглядав новини та дізнався, що планується мирний наступ. Коли побачив, що відбувається у Києві, одразу зібрав кількох однодумців і поїхав з ними на Майдан. По приїзду ми одразу пішли на передову. Ситуація була напружена, силовики не раз йшли на штурм, під час одного з яких я отримав легке поранення. Оговтавшись, я відшукав свого товариша, і ми знову стали тримати щити. Коли я підміняв побратима з нижнього ряду, виявилося, що ліворуч від мене сидить дівчина, це мене приголомшило. Сидячи поміж хлопців на передовій, я відчув неймовірне піднесення. Якийсь час ми навіть розповідали один одному анекдоти і жартували. Страху не було. Було лиш дуже гаряче, коли металеві щити нагрілися від вогню. Потім я жбурляв коктейлі та каміння, цим займалися ще десятки людей обабіч мене. Дивувало те, що багато людей просто стояли і дивилися, в кращому випадку час від часу кидали камінчика…
Зранку 19 числа людей було мало, майже не було самооборони і Правого сектора (в бронежилетах, касках, камуфляжі). Щити тримали звичайні люди, яких самооборона називає «анархісти». Відчувалося певне нерозуміння і неволодіння ситуацією. Протягом дня наші палаючі барикади то гасили силовики, то вони знову займалися від коктейлів. А 20 числа почався «відхід» силовиків. Ми з товаришем якраз піднесли ящик з коктейлями, коли люди почали рухатись. Чесно кажучи, розібрати, що коїться, було важко, лише сцена допомагала, там оголосили, що “Беркут” відходить. Тоді вже всі почали лізти через барикади. А там уже стало, наче в мурашнику. Поранені, шини, коктейлі, мертві, бруківка, медики, кулі, рикошети, крики, кров - все змішалося в один страшний сон. Важко описати відчуття в ті хвилини. Ми з товаришами тоді розділилися, а коли вже зібралися разом, довго ще не могли прийти до тями.
Пам’ятаю, коли ходив до поштамту, щоб оглянути своє поранення, зустрів хлопчину з осколками в нозі. Він сказав: «Ну от, наші батьки служили в армії, а ми - воювали». А ще я пам’ятаю тіточок з відчаєм на обличчях, що принесли пакети з медикаментами і ледь стримували сльози. Один чоловік просто, наче проходячи повз, засунув одному з медиків близько 600 гривень в кишеню і сказав: «Тримайтесь, хлопці, це вам на ліки». І ще один доволі цікавий момент: стоїмо ми з товаришем, гріємося біля бочки. Підходить дівчина, доволі порядна на вигляд, дає нам свою сумочку з проханням потримати, поки вона відійде. Неймовірно. Там усі - одна сім’я.
Андрій СИДОРЕНКО (Сем),
м. Здолбунів.
* * *
Минуло кілька днів з того часу, як я у складі легендарної і героїчної 35-ї сотні самооборони Майдану “Волинська Січ” вийшов урочистою ходою на “Мирний наступ”. Мені дуже пощастило, що залишився живим, на відміну від моїх побратимів. Особливо сумую за Кременем та Вандалом (Олександр Храпаченко). Це були хлопці особливої постави, цілісні особитості і, одразу видно, - досконалі (не тому, що про спочилих - або добре, або нічого, а тому, що я 12 років займаюся пошуком та вихованням націоналістичних кадрів, і таких людей я знав з десяток по всій Україні, весь час я їх вивчав, спостерігав, тому й так сумую). Вони не мали вад гордині, тому й так легко пішли на боротьбу з дияволом у вигляді Януковича. Це - праведники. Це - герої. Це - святі. І пам’ять про них - вічна.
Через тактичні помилки загального керівництва ми опинилися на Інститутський в самому пеклі, з сімома щитами прикриваючи відступ натовпу і приймаючи на себе весь беркутівський вогонь. Коли метал гнувся від куль, гранати “грали” під ногами, а від газу паморочилася голова, - молився і просив вижити, думав про сина та дружину. Коли нас розділили, пробував прориватися до Майдану дворами, але там були “тітушки”, тому мусив сховати амуніцію у купі цегли. Повернувшись на місце квартирування сотні, зустрів наших дівчат та деяких хлопців. Пішов на Майдан шукати решту, а вже за 5 хв. Український дім атакував “Беркут”. Там і шапка з наплічником залишилася. Добре, що нічого цінного там не було. А на Майдані почався штурм. З моста над Інститутською прямо на голови людей озвірілий “Беркут” кидав бруківку. Без амуніції йти вперед я не ризикував. Будучи виснаженим морально та фізично, з обстріляними ногами та надихавшись газом, я поїхав на Поділ, де Оксана Нижник та Роман Красовський домовилися про новий штаб, бо в Український дім повертатись вже не можна було. Спати не міг, дивився як наші героїчно захищали барикади. З самого ранку був знову на барикадах. Знайшов сотника Пегаса, котрий дав мені нову роботу - охороняти барикаду на Костельній - там безпечніше, бо не те, що каски, а навіть шапки я не мав. Стійкував на Костельній до 4-ї ночі, тоді й востаннє бачив Вандала.
Зараз я знову у Києві. Ми відновили наш рій і продовжуємо боротьбу на вулицях столиці, але уже не з “Беркутом”, а з різними гопниками та мародерами.
Вважаю, що до перемоги ще далеко. Нам усім буде великий гріх, якщо ми не довершимо справу, за котру полягли наші кращі товариші.
Декалог українського націоналіста вимагає: “Помсти смерть великих лицарів!”
Це та справа, над якою варто сконцентрувати всі зусилля. Якщо у нас є націоналісти - вони зараз мають це робити. Чергова можливість перевірити, хто є хто.
Юрій ШАДИЙ,
с. Здовбиця.
Я не ненавиджу тебе,
Що друзів убиваєш,
Бо в твоїм серці пустота,
Любові ти не маєш.
Як можна так життя губить
З сталевим поглядом холодним?
Чи зможеш ти тепер прожить
У цьому світі з осудом народним?
Що скажеш матері своїй,
Коли уранці тебе стріне?
Навіщо брата убивав,
Стріляючи йому у спину?
Чи зможе батько простягнуть
До тебе руку в привітанні?
Ні… Ти так просто його вбив…
Убив й своє перше кохання…
Сестру свою навіщо вбив,
Прицілившися їй у шию?
Хлопчину нащо загубив?
Цього ніяк не зрозумію…
Ой, прийде, прийде каяття,
Та пізно уже буде…
Оті жахи, що ти вчинив,
Ніхто вже не забуде.
Я не ненавиджу тебе,
Бо прийде суд уже Господній.
А ті, кого ти убивав,
Навіки лишаться
У пам’яті народній.
Ганна СТЕЦЮК.
