У кожного з нас своє Сонце - найлагідніше, найтепліше, найрідніше. Це - матуся, яка подарувала нам цей світ. Допоки вона є, усі ми, незважаючи на вік, ще діти. Адже, що б не сталося, впевнені: саме мама підтримає, зрозуміє, розрадить. І здається, що Сонце сяятиме вічно, і так хочеться, щоб мама жила. Та, на жаль, приходить гірка хвилина, коли Сонце згасає, і тоді переосмислюєш усе своє буття, осягаєш непоправність втрати, картаєш себе за несказані ніжні слова і за недодану любов, за завдані, навіть випадково, мамі прикрощі. І так шкода, що вже нічого не вернути.
...У всіх різні долі. Основою життя моєї матусі, простої сільської жінки Алли Андріївни Медведської, були праця і любов до людей. Адже скільки її пам’ятаю, вона - завжди в роботі: клопоталась на городі, давала раду домашньому господарству, створюючи затишок для сім’ї. А нам із братом, з котрим у нас різниця у віці всього рік, зуміла подарувати щасливе, сповнене материнською ласкою, теплом і турботою, дитинство.
Маючи добре серце і щиру душу, мама заслужила повагу людей, які її знали. Вона ніколи і нікому не робила зла. Тож у баби Алли, як згодом стали називати маму на нашій вулиці, часто було людно - збиралися на посиденьки друзі, сусіди. Не затаїла вона в собі злоби чи образ навіть коли долала послані долею випробування. Справа в тому, що мама втратила зір, різко. Розвинулись хвороби очей катаракта і глаукома, а до лікарів звернулась запізно.
Жила вона з моїм братом та невісткою у Мізочі. Я ж, котра з дитинства мріяла працювати на фабриці з виробництва цукерок, ще у 1985 році виїхала до Лисичанська, на Донбас. Спочатку до ПТУ вступати, щоб здобути професію, яку хотіла, а потім і працювати за спеціальністю. Навідувалась до мами щороку. І хоч краялось серце, що не поруч із нею, та, осівши у далекому краї, покинути усе там назовсім вже не могла.
Хвилюючись за нас, за те, щоб не завдати нам клопоту і болю, вона попросила нас із братом влаштувати її у Здолбунівський будинок-інтернат для людей похилого віку та інвалідів. Там і мешкала з 2008 року. І не жалкувала про це ні миті, адже отримала й спілкування, і догляд, і смачне харчування. Вона не замкнулась в собі, навпаки - цікавилась усім, що відбувається в країні, світі. Завжди із вдячністю по телефону розповідала мені про працівників інтернату та його директора, дбайливого господаря і мудрого керівника, котрий робить усе можливе, аби підопічні закладу мали достойне життя.
Я щиро вдячна маминим однокласникам, які, дізнавшись про її біду, три роки тому зібрали кошти і оплатили операцію із заміни кришталика. Вона хоч краплю стала бачити. І все ж…
У вересні цього року здоров’я мами погіршало - перенесла інсульт. Завдяки персоналу інтернату я щодня була в курсі, як вона почувається, які ліки їй потрібні, щоб їх оплатити чи передати. Не покидала мене тільки одна думка: “Мамо, мамочко, тільки живи, я тебе так люблю”.
На жаль, незадовго після другого інсульту мами не стало. Гірко, що й в останні її хвилини я не змогла бути з нею, лиш провела в останню путь. Та я щиро вдячна долі, що тоді із нею були добрі і чуйні, великодушні люди.
Сьогодні через газету хочу сказати щире спасибі керівнику інтернату Олегу Висоцькому, головному лікарю закладу Володимиру Бейлаху, бібліотекарю Наталії Буцькій, працівникам їдальні, пральні, всьому персоналу відділення лежачих підопічних та особисто медсестрам Галині Оксенчук, Валентині Помазовій, молодшим медпрацівникам Ірині Дмитрук, Ірині Колесник, Валентині Карпук за їх людяність і доброту, працьовитість і сумлінність, терпіння, небайдужість до проблем та потреб підопічних інтернату і турботу про тих, хто довірив їм своє життя. Здоров’я вам усім, миру і злагоди в родинах, затишку і добробуту в домівках, хороших і вірних друзів, простого людського щастя. Хай зроблене вами добро повернеться вам сторицею, хай збудуться усі ваші мрії.
Знаю, якби мама була жива, вона дуже хотіла б усіх вас привітати із наступаючими новорічно-різдвяними святами. Нині від усієї душі роблю це я.
З повагю Лілія МІШИНА.
