14 грудня в Україні відзначається День вшанування учасників ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС. Це ті, кого нарекли «ліквідаторами».
До когорти цих мужніх людей, які за першим покликом держави сміливо вийшли на боротьбу зі страшним лихом, не замислюючись про небезпеку для свого здоров’я, належить і здолбунівчанка Ольга Мефодіївна Білецька (на фото), яка має статус інваліда Чорнобиля.
У зону відчуження вона була направлена у серпні 1986 року. На той час 32-річна жінка працювала шеф-кухарем кафе “Цементник” (напевно, здолбунівчани ще пам’ятають його). Під час літньої відпустки їй зателефонувало керівництво тодішнього комбінату громадського харчування і повідомило про необхідність на 15 днів поїхати в Чорнобиль працювати кухарем у їдальні.
- Відмовитися я не змогла, - говорить Ольга Мефодіївна. - Адже хтось мусив виконувати цю роботу. Треба, значить, треба. Звичайно, розуміла, що наслідки цієї поїздки можуть бути непередбачуваними і для здоров’я, і для життя. А у мене сім’я, двоє дітей… Але наважилася і поїхала.
Пункт харчування, в якому 15 днів працювала Ольга Мефодіївна і ще понад 10 її колег, знаходився у с. Роз’їждже. У їх обов’язки входило тричі в день нагодувати 600 чоловік будівельників, які прокладали асфальтову дорогу від вахтового селища працівників чорнобильської зони Зелений Мис до самого Чорнобиля. Працювати доводилося в польових умовах, із використанням армійських котлів, під брезентовим тентом. Видали жінкам засоби захисту від радіації - респіратори.
- Та хто ж їх використовував? - зізнається Ольга Мефодіївна, - як можна готувати в респіраторах та ще й в літню спеку?
Працювати було нелегко. Робота розпочиналася о 4 ранку й тривала до пізнього вечора. Втомлювалися. Проте зарплату, як на той час, платили високу.
І хоч працівники спочатку не відчували впливу радіації, все ж вона підступно і тихо робила свою чорну справу, що згодом й проявилося. Ознаками того, що організм отримав надмірну дозу радіації, стало те, що Ольга Мефодіївна відчула відразу до їжі, втрату апетиту. Невтішним виявився й аналіз крові, який зробили медики, що приїздили в зону для обстеження працюючих. А при визначенні рівня радіації на робочих місцях дозиметр зашкалював, хоча регулярно здійснювалась обробка з використанням поливальних машин - змивали водою.
Під час перебування в Чорнобилі О. М. Білецькій запам’яталися й такі факти. Працівники зони відчуження приносили з лісу гриби величезних розмірів, їх, звичайно, не їли, а одразу викидали. В покинутому місцевими жителями селі мешкала одна бабуся, яка відмовилася від евакуації, незважаючи ні на які застереження. У неї в дворі був собачка з майже облізлою шерстю, що свідчило про радіаційний вплив.
О. М. Білецька (справа) під час перебування у зоні відчуження, 1986 р.
Наслідки праці у чорнобильській зоні проявилися незабаром після повернення додому. Ольга Мефодіївна відчула, що стан її дедалі погіршується. Через півроку, коли настав кризовий момент - сама не могла пересуватися без сторонньої допомоги - змушена була лягти в лікарню. “Вона не ходитиме, буде інвалідом”, - як вирок прозвучали слова лікаря у розмові з її рідними, яку вона випадково почула. Проте не впала у відчай, запевнивши саму себе: “Ні, я стану на ноги, я ще танцюватиму”. З цією думкою О. М.
Білецька вперто боролася з недугою Бажання жити повноцінним життям, віра в себе, в Божу допомогу, підтримка рідних сприяли видужанню. Значне полегшення настало після лікування в Бердянську по санаторно-курортній путівці. Відтоді щорічно їздить оздоровлюватися. Тож мрія про те, щоб танцювати, таки здійснилась завдяки величезній силі волі цієї мужньої жінки.
Проте підірване радіацією здоров’я цілком відновити не вдалося. Навпаки, з часом хвороби лише додалися. О. М. Білецька деякий час продовжувала працювати в комбінаті громадського харчування. Вона завжди була прикладом у праці для своїх колег, неодноразово отримувала подяки, грамоти за сумлінну роботу, її фото вміщували на дошку пошани підприємства. Згодом працювала в кафе у приватних підприємців, де її також поважали за професійність, вміння знайти спільну мову з клієнтами, розрядити напружену ситуацію.
І сьогодні, вже будучи на пенсії, Ольга Мефодіївна залишається енергійною, життєрадісною, бере активну участь у житті Здолбунова. Вона – постійна учасниця різних заходів, завжди в центрі подій. Саме їй і довірили колеги-ліквідатори очолити створену у вересні цього року районну громадську організацію “Ми ще живі”, яка нині налічує 15 чоловік. Основною метою цього громадського об’єднання є захист прав та інтересів ліквідаторів, інвалідів Чорнобиля, постраждалих від наслідків аварії на ЧАЕС.
- А проблем у ліквідаторів вистачає, - стверджує Ольга Мифодіївна. - І найважливіша з них - недостатній для нормального життя розмір пенсій. Адже з кожним роком здоров’я «чорнобильців» погіршується, на лікування потрібні кошти. Хотілося б щоб держава нарешті повернулась обличчям до ліквідаторів, адже нас хоч вже й не багато, але ми є. Невже ми не заслуговуємо належної віддяки від держави?
Дійсно, сумно чути такі слова від людей, які захистили нас від руйнівної дії мирного атому, що вийшов з-під контролю.
Кажуть, час лікує, стирає з пам’яті найяскравіші події, загоює старі рани. Проте, незважаючи на його плин, таким людям, як О. М. Білецька, ніколи не вдасться забути дні їхнього життя, пов’язані з перебуванням у Чорнобилі. Занадто сильно вони в’їлися в пам’ять, позначилися на здоров’ї, відбилися на їхній долі.
А у наших серцях постійно будуть горіти вогники вдячності тим народним героям, котрі врятували світ від атомної катастрофи.
Людмила ВАСЮК.
