В ніч з 29 на 30 листопада нелюди у формі жорстоко розігнали
євромайдан. Серед постраждалих є й здолбунівчани, зокрема житель Коршева, художник Тарас Більчук та мешканець Здолбунова,
син попереднього міського голови Олександр Цапін.
У четвер ввечері, 28 листопада, після провалу Януковича у Вільнюсі, ми з друзями ще не знали, чи поїдемо наступного дня до Києва. Настрій — препоганий. Адже хоч здоровий глузд напередодні говорив, що Угоду про Асоціацію підписано не буде, якась мізерна надія на те, що влада одумається, залишалася. Коли ж наступного дня близько 12.00 зателефонував колега-депутат районної ради Олександр Бондарець та сказав, що є місця до Києва, все-таки було прийнято рішення їхати.
Дорогою, завдяки Інтернету, слідкуємо за тим, що відбувається на Майдані. Новини не надто втішні. Незважаючи на те, що людей десятки тисяч, розуміємо, що цього недостатньо. О 21.00 ми вже на площі. Точніше, на одній із площ. На тій, де багато молоді, студентів, де співають українських пісень, де керує усім процесом співачка Руслана. І жодного політика. Бо, виявляється, декількома годинами раніше, коли ми були ще в дорозі, політики закликали усіх розходитися на ніч та прийти в неділю...
Йдемо на іншу площу, навпроти нашої. Виявляється, там теж мітинг на підтримку євроінтеграції. Там теж пісні, тільки не “вживу”, а фонограма. Час від часу - виступи якихось невідомих лідерів. Одним словом, мітинг влади на підтримку курсу на Європу, з якого вона сама ж збилася. Але ми йдемо ще далі, туди, де велика сцена, яку вже починають розбирати. Зустрічаємо купку людей, які стоять один над одним. Бачу, що там розраховуються за участь в акції на підтримку Президента. Проходимо їх, фотографую. Двоє із тієї групи людей, чоловік та жінка із характерними рисами на обличчі, які з’являються від довготривалого запою, відходять від групи і йдуть в наш бік, голосно матюкаючись: “Чтоби я кагдата єсчьо сюда прішла!”. Питаю: “Ну що, Партія регіонів дала лише на пляшку, а на закуску ні?”. Оглянулися, але нічого не відповіли...
До 4 ранку п’ятниці, 30 листопада, лишалися лічені години. Руслану, яка вже не говорила, а хрипіла, телефоном викликав лікар. Можливо, він знав, що готується розгін майдану. Але Руслана, я впевнений, не знала. Тому і поїхала. На територію майдану прибув автомобіль, який почав забирати озвучення. Це чомусь здалося дивним, але нам сказали, що завтра тут стоятиме краща апаратура. О 3.50 ми з друзями пішли в підземний перехід за кавою. Дорогою йду та й думаю: а чому так тихо, якась підозріла тиша, ніби зупинився час. Та ні, це вже просто хочеться спати, треба пити каву...
Те, що сталося о 4 ранку 30 листопада в Києві на Майдані, - це не бійка. Це - не спецоперація українських правоохоронців. Це знущання Президента над власним народом. Чому? Тому що він у цій країні відповідає за все. Він сам так захотів. Він відповідає за зовнішньополітичний курс, за економіку, за наші з вами пенсії та зарплати. Він відповідає і тоді, коли двометровий нелюд у формі тягне по асфальту за ногу дівчину, яка вже давно без свідомості.
Щось подібне Київ бачив у 1918 році, коли в місто увійшли більшовики. Тоді людей вбивали просто на вулицях лише за вишиванку чи українську мову. До слова, так не чинили не те що німецькі нацисти, але навіть і “червоні кхмери” в Камбоджі. Дехто їх перевершив...
Сергій КОНДРАЧУК,
Київ, 29-30.11.2013 р.
Дівчата в цей момент стояли на горі, хлопці - внизу, декількома рядами, захищаючи їх. Дівчат всіх трусило від хвилювання, але вони знайшли в собі сили заспівати, хоч і уривчастим голосом, гімн України, який їм у цей момент здався молитвою. То було таке відчуття, ніби вони разом з хлопцями захищали...Мотронинський монастир, як холодноярці в Мельниках...
Коли підійшов Беркут, наші хлопці НЕОДНОРАЗОВО їм повідомляли, що наша акція - мирна, судом не заборонена. “Що ми маємо зробити, щоб уникнути зіткнень?” У відповідь - тиша, а потім почався штурм.
Дівчата падали на хлопців, хлопці - на дівчат. Били так, що якби не зимовий одяг, то переламали б все, що тільки можна.
Коли їх почали гнати як худобу від стели, дехто потрапляв у пастку, створену металевими щитами... І, (увага!), хлопці, міліція, не Беркут, ЇМ ДОПОМАГАЛИ пролізти через той паркан, розтягуючи його. Вони самі були шоковані тим, що відбувалося на їхніх очах.
Вибравшись із того пекла, хлопці та дівчата кричали їм “дякуємо!”
Потім всі розбігалися хто куди. Багатьох доганяли і по-звірячому просто били, добивали. Били навіть тих, хто просто сидів у цей час на лавках, людей які були взагалі не причетні до євромайдану. Вони просто йшли з якогось нічного клубу додому і вирішили присісти...
Галина, очевидиця
штурму євромайдану.
Сьогодні не стоїть питання за кого ти будеш голосувати взавтра. Сьогодні стоїть питання, де ти житимеш взавтра. У вільній країні, чи в тюрмі?
Святослав Вакарчук.
