Декілька тижнів тому ДП “Укрпошта” оголосила старт передплати на 2014 рік. Друковані видання в погоні за читачем проводять різноманітні акції, конкурси та заходи, щоб саме їхня газета чи журнал стали вибором читацької аудиторії на 2014 рік. Розпочалася передплата й на нашу газету. Попереду — дні читача у селах району, зустрічі з колективами. Нам є що сказати потенційним передплатникам, адже “Нове життя” - газета із понад сімдесятилітньою історією, газета, яку читали наші діди та прадіди і яка готова бути такою, якою її хочуть бачити читачі.
Ось уже третій тиждень як я приступив до виконання обов’язків головного редактора. Часто спілкуюся з попереднім керівником Володимиром Дрозюком, який віддав газеті майже 35 років, з них 25 - на посаді головного редактора.
- Сергію, не просто тобі буде, - постійно говорить мені Володимир Васильович. - Я багато чого бачив за десятки років роботи в газеті, але такого ще не було. Газету хочуть знищити. Влада, яка є співзасновником “Нового життя”, зацікавлена його закрити, натомість зробити все, щоб в районі лишилося лише одне видання — газета Партії регіонів - “Дзеркало Здолбунівщини”.
Не сказати, щоб п. Дрозюк повідав мені щось нове. Я чудово бачу, що відбувається з мас-медіа в районі протягом останнього року, побачив це ще до того, як прийшов працювати у “Нове життя”. Але ж, думаю, ситуацію ще можна виправити. Треба йти до людей і пояснювати їм, що вони самі вправі вибирати, що їм читати. Треба йти до людей...
Минулої неділі зустрів знайомого працівка бюджетної сфери, який розказав мені одну цікаву історію. Нещодавно, говорить мій співбесідник, він мав зустріч зі своїм безпосереднім керівництвом: “Поговорили про роботу, про те-се, а потім начальство мені й заявляє: “А ти “Дзеркало Здолбунівщини” передплатив? Ні? Тоді обов’язково треба передплатити. І квитанцію про передплату треба на наступному тижні принести...”
От тобі й маєш, дивуюся. А керівництво району запевняло мене, що таких рознарядок більше не буде. Кожен передплачуватиме ту газету, яку захоче сам. Виходить, обманули? А я ж, наївний, повірив. Адже під час минулорічної передплати, коли бюджетників змушували передплачувати “Дзеркало...”, ми ще не йшли у Європу, а тепер, ніби, йдемо. А в Європі основним якраз і є свобода людини, свобода вибору. Ну не може стати частиною Європи країна (не географічно, звичайно, а ментально), в якій людям вказують, яку газету вони мають передплачувати за свої ж гроші.
Тому сиджу й думаю після тієї розмови зі своїм знайомим бюджетником, що ж мені робити з його керівником. Адже одна справа, якби він агітував передплачувати приватну газету когось зі своїх друзів чи родичів у себе на кухні, а зовсім інше, коли він це робить в робочий час та ще й змушує пред’явити квитанції про передплату. Ловлю себе на думці, що це явна корупція, за яку може наступити серйозна відповідальність. То, може, мені варто не мовчати, а звернутися в міліцію? З цими думками прийшов на роботу в понеділок. І в момент, коли вже майже надумав звертатися до правоохоронців, заходить знайомий.
- Слухай, каже, ти й уявити собі не можеш, що зі мною нещодавно трапилося. - Повертаюся я, значить, зі зміни, та й вирішив випити пива поблизу магазина “Сова”, який у нас працює цілодобово. Купив, вийшов на вулицю та й стою собі п’ю хмільний напій. Аж тут до мене підходить патруль міліції і каже, що пити пиво на вулиці, тобто в громадському місці, заборонено законом. За це на мене потрібно накласти штраф. Ну потрібно — то накладайте, раз винен — відповім. - Але ми можемо тебе не штрафувати — продовжили, за розповіддю мого друга, міліціянти. - Ти краще за ті гроші, якими маєш сплатити штраф, передплати газету “Дзеркало Здолбунівщини”...
Після цих слів мого знайомого на мене наче вилили відро води. А після цього ще й дали обухом по голові. Адже навіть зі слів місцевих розбишак, з якими, в силу професії, інколи доводиться спілкуватися, знаю, що новопризначений начальник районної міліції Олександр Панасюк — чесна, принципова та порядна людина, яка не могла віддати своїм патрульним наказу змушувати порушників передплачувати приватну газету. І моя зустріч з начальником міліції, слава Богу, підтвердила цей факт: правоохоронці, принаймні поки-що, не втягнуті у “передплатну битву”. Сподіваюсь, що Олександр Олександрович не образився на мої звинувачення та зрозумів, що перевірка такої інформації не від хорошого життя.
А я, після зустрічі з головним міліціонером краю, сів та й думаю, що його робити далі з передплатою. Чи захоче передплачувати “Нове життя” працівник бюджетної сфери — вчитель, лікар чи завклубом, якщо його вже насильно зорієнтували на “Дзеркало”? Не кожній сім’ї потрібні в хаті 2 газети. А може, думаю, зателефонувати тому керівнику і поговорити з ним по-людськи? Але що він мені скаже, що просто хоче лишитися на роботі, а сьогодні такий важкий час? А що я йому скажу? Що в районі є лише одна газета, яку влада має право (а точніше зобов’язана!) рекомендувати передплачувати (саме рекомендувати, а не змушувати) і назва цієї газети “Нове життя”? Адже “НЖ” - комунальне видання і органи влади є його співзасновниками. І лише на підтримку “Нового життя”, а не якихось інших видань, прийнята відповідна програма, яку та ж влада взяла на себе обов’язок виконувати. А якщо вона не хоче цього робити - то й не треба, але в такому разі не лукавте та вийдіть зі співзасновників!
Не так давно я мав розмову із ще одним посадовцем з нашого району щодо незаконності рекомендувати людям передплачувати приватну газету. То у відповідь почув слова: “Я просто хочу доробити до пенсії”. Думки цієї людини мені зрозумілі, в цьому немає нічого дивного. Але може варто також подумати й про те, де Ви, шановний, цю пенсію зустрінете та де Ви її проведете? Тому що немає нічого вічного. Наш район бачив вже багато партійних газет. І всі вони відходили разом зі зміною влади. Залишалося лише “Нове життя”.
Не став я телефонувавати тому керівнику, а лишився зі своїми думками. Робочий день добіг кінця, приїхав додому, вечеря, телевізор, не зчувся, як заснув...
...І сниться мені сон... Як вживу бачу 2004 рік і Віктора Ющенка на сцені Майдану. Говорить про “бандитам — тюрми”. Про те, що всі, хто накрав — сядуть. А потім чомусь сниться кабінет Кучми, де Ющенко дає гарантію Леоніду Даниловичу про те, що він не чіпатиме жодного корупціонера, натомість Кучма зобов’язується не пускати танки на людей, що на Майдані, та мирно передати владу. А потім події мого сну знову переносяться на Майдан і я розумію, що це 2015 рік. І на сцені Майдану не Ющенко, а дехто інший. І цей інший говорить: “Ніяких гарантій цій владі. Розпеченим залізом будемо випалювати брехню та корупцію. Всі, хто накрав, — сядуть. Кожен, хто, будучи на керівній посаді, віддавав незаконний наказ — відповість. Кожен, хто бачив, як порушується закон і мовчав, — відповість. Бо не варто було мовчати. Бо мовчазна згода — це не бажання залишитися на посаді. Це перетворення нації на пігмеїв духу, слабаків, які залишать після себе покручів, що на запитання “Хто ви?”, дружно мугукатимуть “Ми хохли!”... Сплю я та й думаю собі у сні: а, може, цей не збреше, адже мудрі люди кажуть, що за все в цьому житті рано чи пізно доведеться відповідати. То колись прийде судний день і для корупціонерів?
Аж тут 6.00, дзвонить будильник і я прокидаюся. Свій дивний сон розповідаю бабусі. А вона мені з посмішкою: “Дурне спить - дурне снить!” Але чомусь, знаючи нашу бабусю, я впевнений, що мій сон їй сподобався...
Сергій КОНДРАЧУК,
головний редактор
“Нового життя”.
P.S. Дякую усім керівникам підприємств, установ та організацій району (а таких, до слова, немало), які, не зважаючи на можливий тиск та рознарядки, не змушують своїх підлеглих передплачувати те, що їм не до вподоби.
