Влаштований в Україні Голодомор стоїть поряд із фашистськими газовими камерами – і за масштабом, і за суттю.
Джеймс Мейс.
У 1922 році на просторах Євразії постало нове державне утворення - Радянський Союз. Тоді ж до його складу, після поразки визвольних змагань, увійшла й Українська держава, хоча це не було прагненням всього її народу.
Очільник Радянського Союзу Йосип Сталін був одержимий ідеєю створення раю на землі без Бога - комуністичної радянської супердержави. Для повної централізації влади йому потрібно було знищити другу радянську республіку - Україну, оскільки українці як етнос з їхньою глибокою релігійністю, індивідуалізмом, приватновласництвом, прив’язаністю до свого клаптика землі не годилися для будівництва комунізму - і на це вказували високопоставлені радянські чиновники. Україна мала бути стерта з лиця Землі, а рештки українського народу мали стати матеріалом для «нової історичної спільноти» — радянського народу, основою якого були б російські людність, мова, культура. Увійти в комунізм українцем як таким не можна було у принципі. Російський інтелігент планетарного масштабу Андрій Сахаров зазначав: «Велика країна перебувала під комуністичним контролем. Більшість її населення вороже ставилася до системи. Представники національної культури і навіть значна частина комуністів прийняли московське панування лише умовно. З точки зору партії, це було погано не тільки саме по собі, але й таїло велику небезпеку для режиму в майбутньому». Калькуляція була дуже простою і вкрай примітивною: нема народу, отже нема окремої країни, а в результаті - нема проблеми. Така політика в класичному розумінні цього слова означає ГЕНОЦИД.
Для введення своєї прямої влади в Україні Сталін пішов на страхітливі репресії і, зрештою, на організацію штучного голоду. Мали бути зруйновані будь-яке бажання українців мати автономію чи незалежну республіку, а також будь-які прояви цих прагнень: українська мова, культура, історія та українська інтелігенція. Цинізм сталінського вчинку полягав у знищенні стародавньої нації хліборобів найстрашнішою формою смерті - голодом. Цей злочин пізніше назвали «Голодомором» (від українських «голод» та «мор», тобто «морити голодом»).
Ґрунтовну акцію з винищення українського національного духу в Україні вирішили підготувати таким чином, щоб не було можливості відродження його в майбутньому. Для цього треба було спрямувати голодний удар на українське селянство як на джерело національної сили народу, і нанести його настільки обережно, щоб нічого не було помітно.
Для здійснення цього обрали сприятливу нагоду - започаткування нової сільськогосподарської системи, колективізації. Під цією заслоною економічного експерименту Москва здійснила свої каїнові задуми, пояснюючи жертви «труднощами колективізації».
Звичайно ж, селяни розуміли, що більшовики морять їх голодом саме як українців, тому острах зберегти свою національну ментальність увійшов у їхні гени та підсвідомість. А оскільки ніякого покарання за той геноцид комуністи не зазнали, а тільки зміцнювали свою владу й надалі, то цей острах передався наступним поколінням. Сьогодні він відчутний у проявах зросійщеного менталітету багатьох українців. Ось звідки йде ментальний розкол нашої нації, а зовсім не з її вікової історії, як це нав’язують нам політичні адвокати більшовицького геноциду. Бо рівень національної свідомості навіть кубанських козаків ще 80 років тому був анітрохи не менший, ніж тоді в галичан.
Замість християнських цінностей у душах понівечених Голодомором українців запанували зовсім інші «моральні чесноти», привнесені саме тими етносами, що мордували наші села на початку 30-х: «нє пойман - нє вор», «хочєшь жить - умєй вєртється», «нє подмажешь - нє поєдешь», «протів лома нєт прійома» тощо. Сьогодні до цих антиморальних орієнтирів додалося ще й «життя по понятіям».
Саме тому державу Україна нині дуже важко навіть назвати українською, бо в ній у більшої частини корінної нації зруйнована етнічна самоідентифікація, відсутня історична пам’ять та навіть нема потреби спілкуватися рідною мовою. Таке становище дає всі підстави панувати в Україні представникам інших етносів. При владі в Україні і донині перебуває, переважно, та сама радянська номенклатура, яка складається здебільшого з людей, далеких від розуміння національних інтересів української нації, а часом і відверто ворожих до України. Це не національна, а територіальна панівна верства, яка не є носієм національних цінностей і не має чітких державницьких орієнтирів. Хоча більшість із них українського походження, та вони надійно русифіковані й психологічно орієнтовані на російську культуру.
Даремно сподіватися, що люди, які мають проблеми з національною ідентичністю, втілюватимуть національну ідею - будувати українську державу. У кожного з них своя національність, а найважливіша ідея - урвати з України якомога більше, затягнути ласий шматок якомога далі, щоб там нажертися. І саме ці люди свого часу були в перших лавах борців за невизнання Голодомору геноцидом.
Ті, хто сміють заперечувати, що Голодомор 1932–1933 років був геноцидом української нації, - не бояться й не знають Бога. Із ними мають розмовляти не публіцисти, не політологи, не політики, а українські слідчі. Як тільки свого часу Президент України Віктор Ющенко зробив кроки назустріч не абстрактним людям, а українській нації, щойно він на повен голос назвав Голодомор геноцидом - україноненависники заволали. «Нє нужно слова «ґєноцид», можно назвать іначє», – заволав один. «Он роєт ров мєжду славянскімі народамі!» - підтримав інший. Рів було вирито 1933 року. Величезний рів. Величезну яму. Величезну українську могилу. В неї лягли не десятки, не сотні, не тисячі, не десятки тисяч - мільйони українських селян: діти, жінки, чоловіки… І не було їм допомоги. Праведників народів світу поруч не було.
Панове, чи знаєте ви, як погибало, як конало з голоду українське село в центрі Європи? Спочатку їли рештки картопляного лушпиння. Потім жолуді. Потім бруньки. Потім коріння й листя. Їли собак, котів, горобців, хробаків, шкіру, підошви. Потім село перетворилося на пустелю. Діти вночі кричали, хлібця в мами просили. В мами хлібця не було. Потім дитячих голосів було вже не чути. Потім село починало жалібно вити. Потім тихо стогнало. Потім замовкало й перетворювалося на кладовище. А держава хліб мала. Це було народовбивство. Це був геноцид, після якого по Україні з’явилися мільйони безіменних могил. Забутих. Незабутніх...
Вічна пам’ять убієнним.
Підготував
Сергій КОНДРАЧУК,
використано матеріали публіцистів
та дослідників геноциду в Україні 1932-1933 рр.
