З гіркотою мушу визнати, що наш славний Кобзар не помилився. На жаль, як колись, так і нині становище української мови є досить хитким. Чому навіть після здобуття державою незалежності наша мова терпить поневіряння? Чому після стількох років кривавої боротьби ми не в змозі її захистити? Не в змозі, чи не маємо бажання?
Крається душа, коли згадую, скільки людей полягло за нашу землю, за нашу волю, за нашу мову.
О, скільки крові випила земля,
Вона б давно вже оп’яніла,
Якби так захлиналась від вина,
А не від крові безперервно червоніла…
Ці рядки я писала спонтанно. Яка ж іронія долі, який сарказм! Чому добра половина українців (якщо не більше), знаючи і розуміючи українську мову, спілкуються російською? Чому російська література сьогодні затребувана більше, ніж українська? Хіба знайдемо ми в Росії половину росіян, котрі розмовляли б українською? Смі-хо-та! Це все, звісно, риторичні запитання, однак серце від дійсності щемить…
Ні! Я не проти росіян, російської культури, але я ЗА Україну, за нашу культурну спадщину, за нашу мову, яка сьогодні зникає.
Не дарма Ліна Костенко сказала: «Нації вмирають не від інфаркту, спочатку їм відбирає мову». І в сьогоднішній ситуації, в першу чергу, винні ми самі. Бо на відміну від наших попередників, які віддавали життя за Україну і все українське, ми просто склали руки. Мовляв, зійде і так…
Що тут сказати? Нема слів, самі емоції. А варто не закривати очей на правду, не піддаватися на провокації, варто завжди відстоювати своє! От і все. Кожний сам кує своє щастя, ми ж просто відклали інструмент…
Прикро, що наш славний Кобзар не помилився. Однак, як сказала Леся Українка: «Contra spem spero…»
Мар’яна ОСТАПЧУК,
студентка першого курсу
Львівського Національного
університету ім. І. Франка.
