У це село хочеться їхати. Й на те є чимало причин: там пройшли дитячі та юнацькі роки Уласа Самчука, значна частина роману «Волинь» присвячена Тилявці, там гідно вшановано письменника – пам’ятник, музей, меморіальна дошка на родинній хаті, а ще - тепло і щирість тамтешніх жителів. І суто особисте почуття до волинського поселення, назва якого увійшла в мою свідомість у ранньому віці, немовби то була дерманська вулиця - наші сусіди їздили до своїх родичів на празник. Немало важить і вибрана дорога, адже саме нею у квітні 1913 року рухалася валка підвод з дерманськими селянами, які переселялися в місцевість між Шумськом і Кременцем.
За тиждень до Трійці Тилявка урочисто відзначила сторіччя цієї знаменної для села події. Відгукнувшись на запрошення директора тамтешнього музею Уласа Самчука П. Д. Панасюка, учасниками святкування стали й ми. Зі мною подорожували дерманець Юрій Галабурда, київський науковець-геолог, рівнянка Ірина Барабаш, відома вчителька і фольклорист, а також моя тринадцятирічна онука Христина. Їхали тією ж дорогою, про яку написано у «Волині»: цими горами і долами їхали переселенці, цей шлях не раз переміряв ногами майбутній письменник, тут ще й досі можна впізнати згадані в романі круті спуски і підйоми, села і хутори, ліси і водойми, навіть окремі будівлі, зокрема, млин у Мостах. Час від часу ми зупинялися, відкривали книгу й зачитували цілі абзаци, які стосувалися побаченого. До Тилявки приїхали завчасно, зайшли на садибу Самчуків, привітали зі святом племінницю письменника Лідію Федотівну.
Сюди, до східного краю села, почали сходитися і з’їжджатися люди. З’явився духовий оркестр, а за ним і жіночий вокальний ансамбль. Дівчата в українському вбранні тримали хліб на рушнику, великий портрет Уласа Самчука і транспарант «Вони прославили наш край». У руках двох хлопців майоріли синьо-жовті прапори. Скрізь урочисті, радісні, святково одягнені люди. Мені пригадався такий же сонячний вересневий день дев’яносто другого року на цьому ж місці, коли вперше в Тилявці вшановували пам’ять Уласа Самчука відкриттям меморіальної дошки на будинку. Тоді теж було людно і зворушливо. Від тієї пори виросло нове покоління, яке на нинішньому святі задавало тон.
Нарешті почулося радісне «Їдуть!» і кожен по-своєму приготувався стрічати «переселенців». На шляху з боку Шумська з’явилася валка з десяти возів, запряжених кіньми. На першій підводі напис «Дермань – Тилявка. 1913 р.» Це викликало загальне піднесення, лунали вигуки захоплення і радості. Дівчата перепинили «дерманців» хлібом-сіллю і щирим словом, жінки заспівали пісню про Тилявку. Сформувалась святкова колона, яку очолила молодь з прапорами, портретом У. Самчука, з транспарантом на всю ширину дороги «Вони прославили наш край». Оркестр грав бадьорий марш, під звуки якого піші та кінні жителі Тилявки і гості рушили центральною вулицею до школи, до пам’ятника знаменитому земляку.
Прозвучав Державний Гімн, відправили панахиду за померлими предками. Молоді ведучі розповіли про обставини і факти переселення десяти дерманських сімей, про утворення нової вулиці. Надали слово нащадкам дерманців різного віку – онукам, правнукам і праправнукам тих, хто в пошуках кращого життя придбали у Тилявці по кільканадцять десятин землі і трудилися на ній. Їхні розповіді об’єднувала гордість за свій родовід, приємно вразили слова про події столітньої давності з молодих вуст. Зі святом вітали громаду представники районної держадміністрації і сільської ради, Кременецького педінституту. Дали слово і мені. Я вклонився жителям Тилявки на знак вдячності за шанобливе ставлення до минулого, до української культури, коротко зупинився на подвижницькій діяльності справжнього інтелігента Петра Дмитровича Панасюка, висловив надію, що зв’язок між Дерманем і Тилявкою ніколи не перерветься, бо нас об’єднав Улас Самчук.
Свято продовжувалося, ініціатива перейшла до хорового колективу народної пісні «Калина» з села Великі Дедеркали, художній керівник якого Ярослав Борошенко жив колись у Тилявці. Потім гості відвідали музей Уласа Самчука.
Ось таке велике і зворушливе свято відбулося в селі на Шумщині, де люди здатні піднятися над своїми матеріальними клопотами і задуматися, хто вони і чиї діти. Існує справедливе твердження, що історія не має умовного способу, тобто все у світі відбулося так, як мало відбутися. Отож і відзначення столітнього ювілею переселення дерманців у Тилявку не є випадковим, як не випадково в’їхав тоді в село на возі восьмирічний хлопчик зі своєю сім’єю. Та, мабуть, тоді виснажені тяжкою працею селяни не могли й подумати, що через сто років хтось буде відтворювати їх нелегкий в’їзд на нові землі і нести портрет Уласа. А хто міг уявити років двадцять п’ять тому, що виросте ще одна духовна вершина Волині під назвою Тилявка?
Микола УЖВІН,
учасник свята.
