Пам‘ятаєте Шевченкові рядки:”... І виріс я в чужому краї, і сивію на чужині”? Майже повторюючи їх, склалась доля Марії Степанівни Павлової, бо й виросла вона в чужому домі, й посивіла не у своєму. Але нещасною себе ця жінка ніколи не вважала, була доброю і терпимою до людей. Мабуть, саме тому й дочекалась нарешті ключового моменту свого життя, про який так мріяла довгі роки.
На порозі Здолбунівського будинку-інтернату вона з‘явилась двадцятирічною дівчиною у лютому 1963 року. Прийшла сюди, бо більше йти було нікуди - ніхто не чекав. Так склалося. Та й до цього довелося не солодко.
Млинівщина. Марії виповнився всього рік, коли померла її мама. Дівчинку на виховання взяла бабуся, що мешкала на Волині. Але і та через декілька років померла.
Батько, на той час уже вдруге одружений, переймався клопотами нової сім‘ї. Тож, фактично сироту, Марію-підлітка забрала до себе сім‘я Олени Якимівни Сухомуть, тоді - директора школи у Городищі. Дівчинка допомагала доглядати їх доньку - маленьку Аллочку, була за няньку. Життя потихеньку владналося, та прийшло нове випробування - важка хвороба.
Ускладнення дав звичайний грип. І через менінгоенцефаліт Марія п‘ять років поневірялась по лікарнях Луцька та Рівного. Впродовж трьох років була прикутою до ліжка. Але, завдяки високому професіоналізму лікарів Мойсея Ізраілевича Шапіро і Леоніда Семеновича Гітіка, їх бажанню допомогти, знову стала на ноги.
Виписка. Та, куди повертатися? “Не уявляю, де б я тоді поділась, якби не будинок-інтернат”, - згадує Марія Степанівна. Вже сорок сьомий рік вона є підопічною цього закладу. Жінка розповідає, що за цей час усе там дуже змінилось у кращу сторону. Вона ще пам‘ятає, як у кімнатах інтернату жили по 12-13 підопічних різного віку, незручності через відсутність водопроводу, внутрішніх туалетів, віддаленість їдальні від жилого корпусу.
- Сьогоднішній будинок-інтернат і той, що був тоді, не порівняти, - зазначає Марія Степанівна. - Багато для цього постійно робить директор нашого будинку-інтернату Олег Юрійович Висоцький - прекрасна, відповідальна людина. І я та усі інші, хто тут живе, дуже вдячні йому за це.
Проживши десятки років без родинного тепла, на свою долю жінка не нарікає і нещасною себе зовсім не вважає. Бо й в інтернаті зустріла чимало хороших людей, знайшла друзів. А що має щиру і добру вдачу, останнє зробити було неважко.
- Рятує те, що працюю. Моя царина - кореспонденція. Я сортую пошту, що надходить у будинок-інтернат, розношу її адресатам. Читаю листи тим, хто не може зробити цього самотужки, записую і відправляю відповіді на них. А ще - прибираю у їдальні, - розповідає М. Павлова.
Їй теж надходили листи. Листи від родичів інших підопічних. Бо не раз траплялося так, що, познайомившись з Марією Степанівною під час відвідин своїх рідних, гості здружувались із нею.
Не одне десятиліття мріяла жінка, якось розбираючи пошту, натрапити на особливо дорогий для неї лист - від колись маленької дівчинки, котру доглядала, а тепер дорослої жінки - Алли. Ще більше хотіла зустрітися із нею, погомоніти, розпитати про її батьків, про те, як склалося в неї життя. Адже саме Алла - єдина найрідніша їй у цьому світі душа...
14 січня 2009 року. Тепер Марія Степанівна береже у душі цю дату, як один із найрадісніших днів свого життя. Саме тоді, через 50 років після розставання, відбулась її зустріч із Аллою, її ключовий момент. Із розповіді Алли Петрівни Марія Степанівна дізналась, що та, як колись її мама, обрала педагогіку своїм фахом, стала вчителем української мови та літератури, що вона вже пенсіонерка, але ще продовжує працювати. Вихованка Марії Степанівни мешкає в Луцьку, рано овдовіла, сама виховала сина і доньку, які вже дорослі.
Радісною та зустріч була для обох жінок, адже мали вони про кого разом згадати і про що поговорити. Тепер обмінюються дзвінками. Але Марія Степанівна має запрошення на гостину, тож невдовзі збирається побувати в Луцьку.
Ольга ЯКУБЧИК.
Фото автора.
