Життя дивовижне. Щоб краще його зрозуміти, людина час від часу озирається в минуле, таке близьке і порівняно віддалене, осмислює колись пережите, згадує близьких та рідних людей, з якими доводилось ділити радість і смуток, надії та сподівання, відпочинок та працю. Озирнемося і ми більш як на 70 років назад, у час, коли на Західну Україну прийшли радянські війська.
17 вересня 1939 року - це важлива подія в українській історії. Перетнувши кордон Польщі, яка впала під ударами німецьких військ 1 вересня 1939 року, на територію Східної Галичини і Волині ввійшли частини Червоної Армії. Народні Збори Західної України, які були скликані 28 жовтня 1939 р. у Львові, оголосили Декларацію з проханням включити землі Східної Галичини і Волині до складу УРСР та СРСР. Однією з перших на території 6 новостворених областей (Ровенська, Тернопільська, Волинська, Львівська, Дрогобицька, Станіславська) постала проблема приватної власності, зокрема на землю, оскільки наявність останньої суперечила марксистським ідеям про комуністичне суспільство.
В Декларації Народних Зборів Західної України про конфіскацію поміщицьких земель від 28 жовтня 1939 року, зазначалося: “… Віднині вся земля Західної України з її надрами, всі ріки та ліси оголошуються всенародним добром, тобто державною власністю”. Під впливом цього документа, протягом листопада-грудня 1939 року було ліквідоване поміщицьке землеволодіння і розпочато створення на цих угіддях колгоспів та радгоспів.
Згідно з відомістю Мізоцького районного земельного відділу «Про наявність колгоспів у районі на 25 листопада 1940 року», колгосп ім. РСЧА (Робітничо-селянської Червоної армії) був створений з поміщицьких маєтків Мізоча та Півча, 33 дворів та 173,34 га землі. Колгосп ім. Сталіна - з колишніх поміщицьких маєтків та церковних земель Півча, всього 21 двір та 61,31 га землі.
Згідно з відомістю про організацію колгоспів у Ровенській області, станом на 1 січня 1941 року в Здолбунівському і Мізоцькому районах було створено по 2 колгоспи. Однак, поступово під тиском радянської влади чисельність колгоспів зростала. Уже в квітні 1941 року в Здолбунівському районі було організовано 18 колгоспів, всього 6012 га землі, 1595 господарств, 1206 робочих коней, 3149 чоловік. В графі про кількість поданих заяв про вступ до колгоспу стоїть цифра 65. В Мізоцькому районі станом на 10 квітня 1941 року створено 12 колгоспів. Всього 2330 га землі, 560 господарств, 368 робочих коней, 1202 працездатні людини, з них заяви про вступ до колгоспу подали 174. Це є свідченням того, що колективізація була примусовою і бажаючих вступати до колгоспів добровільно було дуже мало.
Під час Великої Вітчизняної війни більшість колгоспів або зовсім занепали, або самоліквідувались. Після звільнення від німецько-фашистських загарбників в липні – жовтні 1944 р. на західноукраїнських землях розпочався другий етап колективізації. А в травні 1945 р. вийшла постанова Раднаркому УРСР і ЦК КП (б) У “Про заходи по відбудові та дальшому розвитку господарства у Львівській, Станіславській, Дрогобицькій, Тернопільській, Ровенській, Волинській і Чернівецькій областях УРСР на 1945 рік», в якій зазначалося про потребу створення земельних громад, тобто колгоспів. Однак селяни не поспішали вступати до них. А ті, що вступили, зовсім не мали економічного стимулу до праці, адже вона була майже безоплатною. На відпрацьовані трудодні колгоспна сім’я прожити не могла, рятувало лише невеличке домашнє господарство. На загальних зборах колгоспів нашого району постійно порушувалось питання про трудову дисципліну, адже колгоспники або зовсім не виходили на роботу, або приходили перед обідом. Засідання правління членів колгоспу ім. Кагановича с. Урвенна в 1949 році взагалі зобов’язало колгоспних сторожів передавати сигнал про вихід і закінчення роботи дзвоном в рейсу.
Найбільш поширеним засобом впливу влади на селян було виселення до Сибіру за звинуваченням в “куркульстві”,“співробітництві” з німецькою окупаційною владою, чи у “бандопособництві” – тобто у наданні допомоги ОУН та УПА, які боролися проти німецької та радянської влади, в тому числі і проти колективізації. Якщо у зв’язках з ОУН та УПА підозрювали тільки одного члена родини, то висилці підлягала вся родина. В протоколі загальних зборів членів колгоспу ім. Шевченка с. Устенськ І від 21 травня 1951 року секретар П. заявив, що «чотирьом бандитам в Дермані жити не більше місяця. Для їх ліквідації радянська влада не порахується ні з чим». У виступі районного прокурора у цьому ж документі йдеться «про сумний для Дерманя 1944 рік, коли сотні невинних людей загинули від націоналістів-бандитів. Від них зостались ще їхні нащадки та родичі, котрі тепер залякують чесних колгоспників. Такий колгоспник, як С., є тестем бандита, який задушив 80 чоловік, Р. є сином бандитської сім’ї. С. зберігав у себе банду 20 чоловік…». Однак, після ліквідації основних загонів ОУН-УПА, а також політичного терору селяни масово почали вступати до колгоспів.
Завершення колективізації в Ровенській області припадає на 1950 – середину 1951 р. Остаточно колективізація на західноукраїнських землях завершилася восени 1952 р. Так, у звіті ЦК КП (б) У на XVІІ з’їзді КП (б) У від 24 вересня 1952 р. зазначалося: “Великою перемогою нашої партійної організації є завершення колективізації сільського господарства в західних областях. На основі суцільної колективізації в цих областях ліквідовано куркульство, завдано нищівного удару недобиткам українських буржуазних націоналістів”.
Цей процес мав водночас як негативні, так і позитивні наслідки. До негативних слід віднести те, що під час колективізації було ліквідовано і вивезено найбільш хазяйновитих селян, які вміли і хотіли працювати на селі; селяни були позбавлені стимулів до праці і часто-густо були змушені красти, щоб вижити і прогодувати свої родини.
Однак, переважали й позитивні наслідки, це і припинення масового терору щодо селян, і впровадження сільськогосподарської техніки, і запровадження нових, продуктивніших сортів і культур рослин та порід тварин. Крім того, відбувся розвиток культурно-освітнього життя сільського населення. В 1949 році радянська влада розпочала ліквідацію неписьменності. Ознакою неграмотності селян було навіть те, що на більшості заяв про прийняття в члени колгоспу замість підпису стояли хрестики. Важливою подією в кожній колгоспній сім’ї стала поява радіо. В 1951 р. правління колгоспу ім. Жданова с. Стара Мощаниця перерахувало Мізоцькій районній конторі зв’язку 5200 крб. за підключення радіовузла. Засідання правління колгоспу ім. Шевченка с. Устенськ І в 1951 році вирішує побудувати сільський клуб для молоді. Також створювались добровільні колгоспні сільські спортивні товариства. Одне з таких почало діяти в колгоспі ім. Ворошилова с. Івачково у 1949 році.
Відійшовши у минуле, колгоспи і надалі залишаються невід’ємною частиною історії як Радянського Союзу, так і незалежної України. Після проголошення незалежності нашої держави поступово розпочався занепад колгоспів, а згодом і повна їх ліквідація.
Саме з документами з особового складу ліквідованих колгоспів району ми, архівісти, найчастіше маємо справу, задовольняючи звернення фізичних та юридичних осіб. Хоча основним нашим завданням є збереження документів Національного архівного фонду, тобто архівних документів, що відображають історію духовного і матеріального життя українського народу та інших народів, мають культурну цінність і є надбанням української нації. Документи з особового складу, а це накази про кадрові переміщення і відомості про заробітну плату, до таких не відносяться і мають термін зберігання всього 75 років. Для їх збереження повинен бути створений Трудовий архів, в якому мають централізовано тимчасово зберігатися архівні документи, нагромаджені у процесі документування службових, трудових або інших правовідносин, та інші документи, що не належать до Національного архівного фонду. Такі Трудові архіви вже давно функціонують по всій Україні та й у інших районах Рівненської області. Рішенням сесії Здолбунівської районної ради від 25 травня 2011 року Трудовий архів все ж таки був створений і в нашому районі.
Саме документи ліквідованих колгоспів району за 1950-2006 роки займають найбільше місця у нашому архівосховищі. Так, вони не становлять ніякої культурної та науково-історичної цінності для нашої держави, але від них залежить пенсійне забезпечення кожного колишнього колгоспника. Саме вони найбільше звертаються до начальника архівного відділу, щоб отримати довідки про підтвердження свого трудового стажу: відпрацьовані людино-дні, заробітну плату, а також прийняття та виключення з членів колгоспу. Саме ці відвідувачі нашої установи, прості сільські трудівники, підсвідомо викликають повагу та співчуття до себе. Чому співчуття? Тому що нерідко, щоб отримати таку бажану пільгову пенсію, їм доводиться безліч раз приходити в архів за все новими і новими підтвердженнями безперервного стажу у колгоспі. Чому повагу? Бо помічаєш на їхніх руках слід зовсім нелегкої колгоспної праці. І, мабуть, якраз про таких людей ці слова відомого українського історика Д. Яворницького: «Працюй, працюй, не вдивляючись уперед і не озираючись назад; працюй, не чекаючи нізвідки і ні від кого нагороди, ні подяки; працюй, поки служать тобі руки і поки б’ється живе серце у твоїх грудях; працюй на користь свого народу і на користь своєї Батьківщини...».
Вікторія ГОЛОВАТЮК,
архівіст І категорії архівного відділу
Здолбунівської РДА.
