Козацький редут між селами Плоска і Семидуби Дубенського району схоронив у собі триста життів козаків-богунців та місцевих селян у боротьбі проти польської шляхти. Триста патріотів-відчайдухів ціною власного життя прикрили відступ війська Богдана Хмельницького з поля Берестецької битви. Триста душ витають над полем битви, обличчя козака, витесане в камені, нагадує, скільки сил і крові було пролито за українську незалежність. А пробитий снарядом дзвін на пам’ятному знакові, який в народі називають пробитим козачим серцем, глухо тужить: «Не дарма! За волю! Не втратьте!» Козаки полягли, але пам’ять залишилась. І молитва людей та співи священиків летять у небеса, до Бога як вдячність за можливість жити у вільній, незалежній Україні.
«Вони твердо вірили в те, що в храмах буде звершуватися богослужба і не буде людей, які оглядатимуться назад з острахом, хто на цей раз нападе: чи турки, чи татари, чи інші вороги, які хотіли захопити цю Богом бережену державу, цей Богом бережений край, який славиться і родючою землею, і славним, щирим народом, і добрими традиціями, і звичаями. Ці славні козаки, які віддали своє життя, твердо вірили в те, що вони недаремно помруть», - зазначив архієпископ Рівненський та Острозький УПЦ КП Іларіон, який прибув на Козацький редут, аби відслужити заупокійний молебень. - Тому надзвичайно приємно, що тут зібралося стільки людей - патріотів нашої держави. Приємно, що відродила це святе місце людина, якій не байдужа доля своєї нації. Тому велика вам подяка, Даниле Михайловичу. Дай, Боже, щоб подібні місця і надалі надихали всіх нас. Щоб ми пам’ятали не просто, щоб згадати, а вчилися, пам’ятали цей життєвий урок і в майбутньому так будували нашу державу, щоб ні в кого навіть на думці не було нас поневолити».
Іван Юрчук - один з перших, хто вирубував бур’яни та не дав зробити із Козацького редуту силосну яму. За свою патріотичну свідомість не раз викликав інтерес відповідних служб, його навіть хотіли запроторити до психлікарні. Він один із тих, хто першим таємно привіз український прапор із Козацьких могил у рідні Семидуби. А тодішній майор Смоляр йому напівжартома сказав, що, якщо станеться таке, що Україна здобуде незалежність, він пустить собі кулю в лоба. І добре, що жартував, бо рівно за два роки Україна таки стала незалежною, як і казав свого часу Іван Юрчук. Нині пан Іван на Козацькому редуті частує всіх бажаючих справжнім козацьким кулешем. Здоровенний казан поставили на вогонь ще з самого ранку. Тільки для того, щоб нагодувати 100 чоловік, використали 15 кілограмів пшоняної крупи та 8 кілограмів сала.
Тим часом дитячі козацькі загони змагалися за звання найкращих козаків краю. Переможців Данило Корилкевич нагородив призами.
На Козацький редут приїхали і гості із сусідніх областей. Харків’янка Лариса зазначила, що вражена розмахом дійства. Та найбільше їй сподобалась згуртованість жителів Дубенського краю, які оберігають та шанують свої святині.
Того дня музичним подарунком для гостей свята став виступ гурту «Чорні черешні». Лідер гурту Юрій Поліщук вражений відмінною організацією свята і каже, що наступного року приїде на Козацький редут не лише як музикант: візьме з собою всю сім’ю.
«Нам приємно тут виступати, адже співаємо пісні, народжені в середовищі української громади, які їй близькі, яких вона потребує. Запросив нас Данило Корилкевич. Він є давнім другом для нас. Я в Рівному 20 років працював і вчився. Якось так виходило, що все життя йшли пліч-о-пліч, неодноразово брав участь у патріотичних заходах, які він організовував. Тому нас об’єднує одна велика, загальна спільна справа. І надзвичайно приємно, що ми досягаємо мети: тут зібралося багато активної молоді, дітей. Вони все розуміють і шанують подвиг наших предків».
Серед такої завзятої молоді і козачка рою «Дубравці» Олександра Гаценко. Що з того, що вона дівчина? Це не заважає їй з п’яти років вправно махати шаблею, стріляти з лука і прагнути працювати в СБУ.
«Ми шануємо наших предків. Один із способів це робити – володіння шаблею. Вона, на мою думку, один з найкращих винаходів козацтва. Це кривий меч, який запорожці називали «Ану, панове, тихіше!» Мені здається, що кожна українська дівчина повинна вміти себе захистити. Також декілька років ходжу на рукопашний бій, займаюся бойовими мистецтвами і вважаю, що дівчина - це не тільки красива обгортка, а й, передусім, - цікава особистість, - каже Олександра. - Мої друзі не проти мого захоплення, адже в скрутну хвилину можуть покликати на допомогу. Батьки кажуть, що це моє життя, і я краще знаю, що мені потрібно. Сенс мого життя - це захист України, моїх друзів та близьких».
Чесно кажучи, додати нічого. Скажу очевидне: з такою молоддю наша держава ніколи не схилятиметься у рабському поклоні. Ніколи і нікому!
Олександра РЕБРИК.
