А. Ф. Прокопчук.
“Днів віку нашого - сімдесят літ, а як при силі - вісімдесят...” Так визначено у Святому Письмі межу нашого земного буття. А дожити до ста років при ясному розумі і добрій пам’яті – це знак особливої Божої благодаті, якої удостоюються одиниці.
Такої ласки від Всевишнього сподобилася і жителька с. Півче Анастасія Федорівна Прокопчук, яка зустріла свою соту весну.
Народилася вона 14 травня 1912 року у багатодітній сім’ї. Нелегкою була її доля. Дитинство припало на грізні роки громадянської війни. Тяжку працю на землі пізнала змалку. Про навчання годі було й думати – закінчила лише один клас польської школи. Згодом зустріла свою долю, вийшла заміж, народила сина. У 1939 році, коли на Західну Україну прийшла радянська влада, всіх селян загнали у колгоспи. Не уникла цього і Анастасія Федорівна.
А далі - війна. Жорстока, кровопролитна, яка принесла тяжкі біди і страждання. Двічі горіла хата Прокопчуків. Доводилося все по-новому відбудовувати. Після війни народилися ще двійко дітей – Іван і Ніна. Сім’я, господарство, робота в колгоспі у буряківничій ланці, у городній бригаді – так минали роки, десятиліття, які приносили і радість, і гіркоту. Але Анастасія Федорівна стійко переносила усі життєві випробування, зберігаючи у серці любов до Бога і людей, надію на краще. За мудрість, доброзичливість, щирість душі, вміння співчувати і підтримувати в тяжку хвилину її поважають сусіди, жителі села.
Життя Анастасії Федорівни - типова доля всіх українських селянок, які на своїх плечах несли тягар важкої колгоспної праці. Нам сьогодні важко уявити, як вручну під палючим сонцем обробити 2,5 га буряків, у пору жнив працювати на полі чи біля молотарки, вдихаючи пил і запорошуючи очі. І після виснажливого трудодня втомлені, знесилені наші матері й бабусі йшли додому з піснями, жартами, знаючи, що вдома чекає ще й робота по господарству. А ще ж народжували, ростили дітей, обробляли городи, пекли хліб, вишивали рушники... Всього не перерахувати. Вічна робота, щоденна праця, яку не кожен вміє оцінити. У свята спішили наші любі жінки до церкви, помолитися за дітей, сім’ю, а вечорами збиралися на вечорниці, де отримували розраду для душі від щирого спілкування та знову ж таки задушевної української пісні. Віддавати себе ближнім до кінця, до останнього, ставити на перше місце обов’язок, забуваючи про власне «я», не маючи права на слабкість чи відчай - на таке здатна тільки українська жінка, берегиня родинного вогнища, народних, сімейних традицій, що передавалися з покоління до покоління.
Анастасія Федорівна проживає разом із сім’єю своєї доньки. Не дивлячись на поважний вік, бабуся добре почувається (та й все життя на здоров’я не скаржилася), самостійно рухається по хаті, виходить надвір, доглядає за собою, знає своїх рідних, в курсі всіх родинних справ. Особливо вона радіє успіхам 7 внуків, 13 правнуків, тішиться маленьким праправнуком. Усі вони також відповідають бабусі ласкою і турботою, частенько навідуються до села, допомагають у всьому.
У родині ювілярки її довголіття – не одиничний випадок, а скоріше закономірне явище. Торік сторіччя відзначав її брат Степан. Майже до 90 років прожили й інші її брати й сестри, які вже відійшли з цього світу.
Як говорить Ніна Микитівна, донька Анастасії Федорівни, секрет довголіття полягає в тому, щоб не мати в серці зла, бути щирим з людьми, не гонитися за багатствами цього світу, а збирати в серці скарби духовні, бути в мирі з собою і ближніми, радіти життю у найтяжчих ситуаціях і дякувати Богу за все, покладаючись на його волю. Саме таких принципів дотримувалась впродовж свого життя бабуся Анастасія.
У день століття до ювілярки завітала уся родина, аби привітати, побажати здоров’я, добра, душевного спокою, життєвої наснаги, щоб ще на довгі роки була для них доброю наставницею і порадницею.
Не забули про довгожительку і представники влади. У знаменний для неї день прийшли до її оселі заступник голови ОДА Світлана Сад, голова райдержадміністрації Віталій Шуль, голова районної ради Василь Тимощук, Півченський сільський голова Юрій Шах, вручили квіти, вітальну адресу від Президента України, подарунки, грошову допомогу, дякували за самовіддану працю, за виховання дітей, внуків, бажали прожити ще багато років, передаючи свої мудрість і досвід нащадкам.
Від уваги рідних, гостей, їх щирих слів радістю світилися очі сивочолої жінки, яка на своєму довгому віку побачила і пережила багато чого, проте не втратила головного - жаги життя як і 20, 30, 50 чи й більше років тому, вміння радіти кожному дарованому Богом їй на цій землі дню.
Людмила ВАСЮК.
Фото автора.
