Вперше за багато років, він не потисне міцну батькову руку, не обійме й не привітає, як це завжди робив у Свято Перемоги. Але на 9 травня цьогоріч син обов’язково приїхав у рідне село Білий Камінь на Львівщині, і квіти лягли на батькову могилу. Михайло Йосипович Корилкевич відійшов у Вічність торік, 22 червня. Фронтовик завершив свій земний шлях у день, коли розпочалась війна. Так уже розпорядився Господь, відвівши Михайлу Йосиповичу для земного життя 86 років. Від того, що уже майже рік батька немає поруч, спогади про нього навідуються до сина все частіше...
Михайло Йосипович КОРИЛКЕВИЧ.
Татові бойові нагороди - добрий десяток орденів та медалей - у дитячі роки сприймались мною як цяцьки. Мені, як єдиному синові у сім’ї, дозволялось перекладати їх, по-своєму сортувати. Батько навіть не забороняв мені інколи чіпляти їх на свої груди і красуватись перед сусідськими хлопчаками. Вже з роками зрозумів, що тоді тримав у руках ордени Слави, інші високі нагороди. Сам же тато хизуватись медалями не любив. Хоча ніколи не відмовлявся зустрітись у День Перемоги з місцевими школярами, відгукувався на запрошення військових комісарів м. Золочева виступити на святі районного масштабу. Не дивно, що й про війну я почув вперше саме з його вуст.
Солдатську гімнастерку батько приміряв у 17 з половиною років. Частини Червоної Армії у 1944 році стояли поблизу Бродів. І Михайла Корилкевича, юнака, який тільки-но залишив шкільну лаву і відмінно володів німецькою та польською мовами, терміново мобілізують та відправляють на спецпідготовку у район Буська. За кілька тижнів йому повідомляють, що він повністю готовий служити у розвідувальному підрозділі і відправляють на фронт. Про те, що відчував у перших розвідувальних операціях, не важко було здогадатись. Було страшно. Бо наближались на пряму видимість до ворожих позицій, бо доводилось діяти в тилу у ворога, бо поруч гинули такі ж як він молоді хлопці. Було велике бажання вижити, повернутись у рідне село, до батьків, до коханої дівчини, Адже життя лише починалось…
Поблизу гірського масиву Татри наші розвідники потрапили під нищівний артилерійський обстріл ворога. Один із снарядів вибухнув поруч із Михайлом Корилкевичем. Тіло посікло гарячим свинцем, найбільше осколків потрапило у ноги, які на мить перестав відчувати. Потім - пекельний біль, втрата свідомості. Прийшов до тями - серед мертвих тіл у кімнаті, яка слугувала військовим моргом. Десь здаля почув голос санітара: “Этот уже не жилец…». Не мав сили навіть поворухнутись, не те, що вигукнути: “Я живий!”. Хтось інший у білому халаті запримітив, як у солдата здіймаються груди, аби вхопити ковток повітря…
У військовому шпиталі на пораненого солдата звернула увагу начальниця: хлопець, на якому не було живого місця від осколків, затиснув у руках Біблію. Одразу скомандувала: “Этого парня - ко мне в кабинет!». Так військовий лікар виходила мого батька, поставила його на ноги.
Додому Михайло Йосипович повернувся майже через два роки, у 46-у. Переніс у тбіліському шпиталі 5 операцій, одна за іншу складніші. Та все ж не весь свинець вдалось дістати із тіла. До кінця своїх днів тато носив у собі осколки від німецького снаряда. Однак в селі Білий Камінь, куди повернувся молодший сержант Міша Корилкевич, ніхто не сказав би, що хлопець отримав таке тяжке поранення. Батько тримався молодцем. Лишень на схилі літ брався за ціпок, а що у Корилкевича друга група інвалідності - знала лише його сім’я…
З татових розповідей запам’ятався ще один спогад. Якось в ході нічної операції наші розвідники опинились на лісовій галявині, яку заповнило місячне сяйво. Було видно, наче вдень. Враз перед нашими бійцями з’явились у повен зріст німці. Теж розвідгрупа, тільки в іншій уніформі - з кількох метрів навіть свастику можна було розгледіти. На мить їхні погляди зустрілись. Здавалось, стрілянини не уникнути. Але ніхто не наважився натиснути на гашетку. Старший лейтенант, який командував радянськими розвідниками, і німецький офіцер лише віддали один одному честь і продовжили рух кожен у своєму напрямку.
Батько часто згадував цей епізод війни і віддавав належне молодому командиру з Києва, його витримці та мужності. Такі командири берегли життя своїх підлеглих, приймаючи мудрі, виважені рішення. Так було і того разу. Зрештою, завдання вбивати розвідникам ніхто не ставив, потрібно було знаходити шляхи просування регулярних частин з найменшими втратами. І, як казав тато, у розвідку йшли люди, які вміли прораховувати ситуацію на кілька кроків вперед…
Село Білий Камінь на Золочівщині у період молодості мого батька нагадувало великий районний центр. Тут працював спиртзавод, була своя електростанція, два млини, кілька шкіл, храмів, ціла мережа крамниць. Через село протікав двома руслами Західний Буг. Війна торкнула своїм чорним крилом майже кожну сім’ю. Десятки, а то й сотні батьків та синів не повернулись до рідних домівок. Мій тато вижив у тій кровопролитній бойні. Дочекалась його і кохана дівчина, з якою вони згодом побрались. Хвилюючою була історія кохання Михайла та Стефанії.
З моєю майбутньою матір’ю вони подружились ще у школі. На три довгих роки їх розлучила війна. Зв’язок підтримували через земляків, які передавали скупі вісточки з фронту, а потім зі шпиталю. Повернення батька з війни потьмарилось повідомленням про те, що усю заможну (за тодішніми мірками) сім’ю його коханої дівчини збираються вивезти до Сибіру. Ось і стали в пригоді татові бойові заслуги. Одягнувши військову форму з усіма нагородами, Михайло Корилкевич добився зустрічі з керівництвом району і таки не дозволив ще раз їх розлучити. За кілька днів у Білому Камені гуляли весілля…
Впевнений, що тата ще довго будуть згадувати добрим словом, і не лише старожили села. Бо прожив він своє нелегке життя гідно. Мав скромну вдачу, на совість трудився після війни головним бухгалтером у колгоспі, потім у санітарній службі, - майже до 70 років. Та й на пенсії не сидів, склавши руки, господарював біля хати, нікому ні на що не скаржився. Дожив, незважаючи на важке поранення, до 86 років. Про таких, як він, сьогодні кажуть - довгожитель. Але завжди хочеться, щоб батьки жили довше… Тато дбав про своє здоров’я, підтримував фізичну форму, як зараз кажуть. Пам’ятаю у дворі турнік, на якому він щоранку підтягувався по 10-12 разів. А коли ставали зранку косити, він пропускав мене уперед, і весь час ззаду напосідав, не даючи мені перевести дух. Саме від нього я перейняв звичку гартування свого організму у холодній воді. Незважаючи на свій невисокий зріст, тато завжди залишиться для мене великою людиною, тим стержнем, на якому трималась наша сім’я.
Мене інколи запитують, що перейняв ти у свого батька, які його життєві істини чи заповіді? Батькова наука для мене найперше у тому, щоб не робити зла людям, повсякчас пам’ятати, що ми вийшли із землі, у неї і повернемось. А ще я прислухався до його поради якомога більше допомагати знайомим і незнайомим людям, які спіткнулись на життєвому шляху. Не скупись, повчав тато. Заробив більше - пожертвуй на храми, допоможи знедоленим та нужденним.
А ще від батьків мені передалась глибока і щира віра у Бога. Саме вона допомогла батькові вижити у страшній війні, прожити довге і, вважаю, щасливе життя.
Записав Юрій
СОКАЛЬСЬКИЙ.
