Майже за Т. Г. Шевченком, котрий у своєму вірші “Сон” змальовує жінку-кріпачку, яка з немовлям на панщині пшеницю жала
Село десятиріччями обкрадали і обкрадають нині. Не спрацював і той “пріоритет” села, за який так безмірно ратували народні депутати. Не один з трибуни говорив, що вони, селяни, - отой фактор, на котрому все тримається: колгосп і держава, нинішнє й прийдешнє. А на ділі - фільчина грамота. Кануло усе в небуття. Після реформування аграрного сектора село не впізнати. Позаростали споришем селянські двори. Облогує земля. Молодь подалася у великі міста. Одні старики доживають віку. Колись вони гнули спину на пана. Терпіли нав’язливу колективізацію. Жили у фашистській окупації. Та найбільше страждали від непосильної праці в колгоспі. Найбільше діставалось сільській жінці. Саме вона брала на свої плечі найтяжчу ношу.
І якось прикро стає, що суспільство так мало цінувало їх дивовижну відданість роботі і сім’ї, терпеливі і чесні душі. І так мало жаліли їх, сільських жінок, які й старіють, та знають лише одну насолоду в житті - гірку й дуже рідко по-справжньому радісну - роботу. Багато таких жінок в Україні. У ватяних безрукавках, поверх вовняних кофт. Чи в спеку, чи в негоду вони плекали вражаї на колгоспних ланах, доїли корів і доглядали худобу. Порепаними, вузлуватими руками. А скільки в них добра і тепла!
Боже праведний! Ті руки, які вміють все на світі… Бо таки замисліться, до якої роботи не здатна сільська жінка у нас в кожному селі в Україні? Не вміє косити? Мурувати й білити хату? Пекти хліб, сповивати дітей? Чи, може, не здатна навести лад у господі? Випрати чи вишити сорочку? Прибратись на урочистості і кинутись, як у вир, у танок? Спромогтися на дотепне й дошкульне слівце? Зрештою, спопелити карим поглядом?..
Житель с. Білашів нашого району Степан Кислашко трохи в іншій інтерпретації подає життя селян у своїх нотатках, спираючись на спогади старожилів і своїх предків.
Взятись за перо мене спонукала публікація “Архівні документи свідчать…” за підписом провідного архівіста архівного відділу Здолбунівської РДА Вікторії Головатюк, яка побачила світ у “Новому житті” від 20 січня 2012 року. А тепер усе по порядку. Пригадуєте, у Т. Г. Шевченка “На панщині пшеницю жала”, де поет писав про умови праці бідної жінки з маленькою дитиною, де їй приснився дивний сон, що вона з сином Іваном трудиться не на панській, а своїй землі… А далі ви знаєте, про що йде мова.
І все-таки мрії бідного закріпаченого народу за Божим велінням поволі стали збуватись. Канула у небуття панщина, але на зміну прийшло колгоспне кріпацтво. Тепер давайте порівняємо панщину з колгоспом. Наприклад, на панщині було встановлено у рік відпрацювати кілька днів, пан платив простій жінці, яка у нього жала, пуд зерна в день (16 кг), а штатним працівникам - кілька хур дров на рік, гроші, зерно, солому для корови і т. д. Окремі одержували від пана навіть земельні ділянки під забудову. Косарям платили один злот (тодішня грошова одиниця) за день труда на сіножаті. То був пан-експлуататор. І це не дивина.
А тепер про усі будні колгоспного раю. Працювали селяни від зорі до зорі. Моя мати десь 8-9 років трудилась у буряківничій ланці. Тоді ще сіяли коксагиз (багаторічна рослина для виготовлення каучуку), при молотьбі якого у жінок зривалась кров із носа, оскільки в пилюці було багато отруйних речовин.
Працювала ланка й на будівництві склад-магазину. Жінки, загнані у велику яму, по коліна в болоті, місили глину. Обідали на місці роботи. Брали із собою лобок хліба та шматочок сала (якщо ще в кого було). З роботи не пускали навіть корівку видоїти в обід або поглянути на малолітніх дітей.
Або таке. Привозили на тік зерно. Усією ланкою по дерев’яних східцях жінки носили мішки на горище зерноскладу, витягуючи жили на ногах. Адже транспортерів тоді не було. Не легше почувалися жінки у жнива. В спекоту їздові забували їм привезти навіть води. Траплялися випадки, що у полі і пологи приймали. Дорогою до лікарні в кабіні ЗІСа народила немовля С. Корольчук.
На ланах сільгоспартілі спочатку жали серпами і перевеслами в’язали у снопи ярину. За це жінки отримували 0,75 трудодня в день. Однак вони не могли виробити ці злощасні трудодні. А ось чоловікам-косарям писали в день один трудодень. Оплата на трудодень була 300 грамів зерна. А жінці навіть і цього не виходило на 0,75 трудодня. На ці трудодні давали і гроші (20 коп.) післявоєнними.
Чесний український хліборобський трудяга був загнаний в глухий кут. Котрась жінка, яка працювала на зернотоку, інколи відважувалась жменю-дві зерна в чоботи всипати. За це був оголошений кримінал. Чесно придбати той кілограм селянину навіть і не снилось. На той час скрізь висіли лозунги: “Перший хліб - державі!” Щось схоже під час голодомору було в регіонах Східної України. А селяни на свій кшталт придумали: “…А на трудодні - те, що в стерні”. Всі шукали вихід для виживання. А радянська влада навчила їх красти. Подейкують, у нашому селі, ще при Польщі, була собі така жінка Г. Грицюк, яка полюбляла з чужих полів тягти на своє снопи. Якось це їй сходило з рук. Приклад злодійки наслідували й інші. Куплену в людей землю забрали дарма. Їх же робили винними.
Про ці події чимало писано-переписано. А простий люд по-своєму передає ті житейські перипетії у своїх оповідках. Ще до цього часу я пам’ятаю один вірш “Стоїть дуб зелений, шумить він гіллями. Ой, там два соколи стиха розмовляли. А тих соколів та всі добре знають. Перший сокіл - Ленін, другий сокіл - Сталін”.
У підпіллі з’являлися і такі рядки: “Сидить жаба на рядні та й рахує трудодні. Ні корови, ні свині - тільки Сталін на стіні”.
Знову ж, шановний читачу, я повертаюся до публікації “Архівні документи свідчать…”. Загальні збори колгоспу ім. Хрущова с. Білашів (протокол № 24 від 16 листопада 1954 року). У постанові цього зібрання йдеться про те, що в селі відкрито пологовий будинок. І під це найнято будинок Якова Хом’яка, за котрий необхідно платити по 50 крб. за місяць, обслуговування будинку оплачувалося трудоднями. Чи був на той час пологовий будинок у селі? Не було. Була у будинку Я. Хом’яка маленька прихатня кімната, куди ми, учні школи, а це поруч, ходили при потребі приймати уколи або на іншу меддопомогу. То був маленький медпункт. Через кілька років сільський голова М. Швець, щоб закрити церкву від дороги, оголошує, щоб збудувати тут пологовий будинок, а не церкву. Минули роки. Медпункт зпорохнявів. А церковна споруда торжествує і нині.
Тепер кілька слів про вступ до колгоспу та розбудову того раю. 1949-й рік. У тридцятиградусну морозну зимову ніч до нас постукали. У хату увійшли голова сільради Мирон Слівчук та гурт чужих людей. Окремі з них були з автоматами і веліли господарю, тобто моєму дідові Івану Кузьмовичу Кітлику, одягатися і йти з ними на співбесіду до місцевої школи. Наказ є наказ...
До ранку дід додому не повернувся. Вранці моя мати поклала в торбину шматочок хліба та сала і веліла мені віднести це в школу дідусеві. Як зараз пам’ятаю, мороз був десь за тридцять градусів. Вийшов на вулицю. Відразу повіки покрилися інеєм. Дістався школи. Спочатку не побачив нікого. А потім прибиральниця, знаючи мене, повідомила, що діда мого і ще кілька чоловік Михайло Бідюк на світанку із озброєними людьми повіз у Мізоч. Десь там у військкоматі знущались над колишніми фронтовиками, тобто лили за комір у зимову пору холодну воду. Правда, старших чомусь не чіпали. Про все це я розповів матері, коли повернувся додому. Потім зголосився нести їжу затриманим у військкомат. Мене не пускали. Як-не-як морози та й всього могло бути на шляху. І все-таки я попрямував до військкомату. Бо і дорогу туди знав. Цей заклад у 1944 році будував мій батько, який загинув від кулі п’яного комісарового візника.
Через відчинені двері військкомату я побачив свого діда. Руки його були в крові. На скронях також виднілася кров. Їжу передати йому мені не вдалося. З дверей вискочив воєнком і побіг за мною, тримаючи в руці револьвер. Я кинувся у біги через парк. А тим часом обабіч дороги везли на санях діда. Збоку біля нього сидів капітан Ляховенко. Гужовий транспорт наблизився до хвіртки КДБ. Супроводжуючий шарпонув дідуся за комір і пхнув його у хвіртку. Я хотів у цей час віддати йому їжу. Але Ляховенко кинувся у погоню за мною. Однак йому не пощастило наздогнати мене. Вночі повернувся додому і дід.
Його груди, плечі були чорні-пречорні, виднілися сліди від револьвера. Потім дід усе розповів по порядку. Його мордували. Залякували. Силоміць заставляли записатись до колгоспу. То була справжня катівня і знущання над простим селянином. Зазнав знущань дід і від органів КДБ. Всюди його переслідували, провокували.
Силоміць заганяли селян і на перші колгоспні збори. Прийшли тоді до нас капітани Ляховенко і Люберцов. Дід сховався у хліві, а бабця і мати були на печі. Ляховенко хапає в руки ожога (палиця, якою вигрібають жар з печі) і б’є ним жінок, аби ті збиралися на збори. Однак вони не скорилися.
Під весну прийшли до нас колгоспні активісти. Побили молотом кінський манеж, розібрали клуню і завезли на подвір’я колгоспу. В жнива усе це різали тракторною циркуляркою і палили в топках локомобіля (паросилова установка).
І ще багато чого було на зорі колгоспного руху. Селянин за безцінь гнув спину. Більше того, він не мав права комусь поскаржитись, залишити без дозволу колгосп. То було справжнє кріпацтво, як у Шевченковому “На панщині пшеницю жала”. І все це був не сон...
Степан КИСЛАШКО,
житель с. Білашів.
