Мабуть, у кожної людини, схильної до роздумів, в якийсь період життя – частіше у зрілому віці – виникає бажання, а іноді гостра потреба осмислити прожите, осягнувши його цілком, ніби з висоти пташиного польоту. Адже усі ми, прийшовши у цей світ, маємо тут своє призначення, свій, визначений Богом, шлях, який, як би не намагалися ухилитися, але пройти повинні. У когось він легкий, широкий, не обтяжений труднощами, у інших - вузький, тернистий, сповнений наполегливими пошуками свого місця в житті, моральних орієнтирів, душевної гармонії.
Озираючись на свій життєвий шлях довжиною в шість десятків років, Валентин Іванович Промінський не відчуває докорів сумління, бо завжди і в усьому керувався високими ідеалами, намагався чинити по совісті, не кривив душею, “не прогинався” перед сильними світу цього задля якихось особистих вигод, не поступався принципами, серед яких основними були і залишаються віра в добро, в справедливість, у вічні цінності.
В. І. ПРОМІНСЬКИЙ.
Перші життєві університети
Доля не стелила під ноги Валентину Івановичу квітчасті рушники, всього досягав самотужки. Звичайно, були і радість від здобутих перемог, і гордість за себе і тих, хто був поруч у відповідальні моменти, і прекрасні душевні переживання, пов’язані з особистим, сокровенним.
Народився В. І. Промінський у с. Ліпіни Дунаєвецького району Хмельницької області. Труднощі земного буття відчув, можна сказати, з колиски - втратив маму у чотиримісячному віці. Батько - інвалід. Тож ще немовлям його взяла на виховання мамина сестра, у якої була вже доросла донька. З дитинства Валентин Іванович пізнав, що таке тяжка селянська праця - допомагав рідним по господарству. Це були його перші життєві уроки, завдяки яким виробив у своєму характері таку важливу рису, як відповідальність - за те, що зробив, і за те, чого не зробив, але міг.
Роки навчання в школі запам’яталися цікавими уроками, відданими своїй справі вчителями, вірними друзями. Було в дитячому житті і місце для розваг - подовгу любив ганяти м’яча з однолітками, був учасником різних сільських забав, та найбільше неповторних вражень отримував від походів в кіно. Юний романтик уявляв себе учасником подій, зображених на екрані, захоплювався мужністю і героїзмом улюблених персонажів, мріяв про далекі мандри, його манили незвідані далі. Можливо, саме в дитинстві й зародилася жага до подорожей, яка згодом вплинула на вибір професії.
І хоча тодішнє виховання молоді було наскрізь пронизане духом радянської ідеології, все ж від своїх перших наставників старанний учень перейняв багато корисного - любов до рідної землі, повагу до людей, працелюбність, прагнення допомогти тим, хто цього потребує, цілеспрямованість і наполегливість у досягненні мети.
За порадою свого вчителя трудового навчання, з яким у Валентина Івановича склалися довірливі товариські стосунки, після закінчення школи вступив на навчання до Здолбунівського залізничного профтехучилища і згодом здобув престижну професію помічника машиніста тепловоза-електровоза.
Улюблена професія - стимул до плідної праці
Уся трудова діяльність В. І. Промінського пов’язана з локомотивним депо Здолбунів, якому віддав 41 рік свого життя. Спочатку працював помічником машиніста, пізніше - машиністом. Постійно навчався, підвищував кваліфікацію і згодом досяг найвищого рівня професійності, ставши машиністом першого класу. Працював як у парі з помічником, так і машиністом в одну особу. Водив різні поїзди, в тому числі й пасажирські на Лунінець, на Львів. Скільки позаду важких рейсів, нелегких маршрутів, недоспаних ночей, тривог і переживань! Було нелегко, проте ніколи не жалкував, що пов’язав своє життя із залізницею. Роботі віддавався повністю, не шкодуючи ні сил, ні здоров’я. В труднощах гартувався його характер, здобувалась життєва мудрість, формувався той внутрішній стержень, що не давав зігнутися, скоритися долі, допомагав щоразу після невдач підійматися і йти далі.
З підвищенням фахового рівня зростала довіра до сумлінного працівника і з боку керівництва підприємства, яке свого часу призначало його на посади машиніста-інструктора, заступника начальника депо по експлуатації. Та найбільшою цінністю для Валентина Івановича стала довіра колективу, який у 2006 році доручив йому відповідальну місію - стояти на сторожі його інтересів у якості голови профкому.
Відповідальна людина відповідальна в усьому
І це нелегке завдання В. І. Промінський виконує старанно і добросовісно. Йому нерідко доводиться вступати в суперечки з адміністрацією депо, захищаючи людину праці, яка не завжди є винною у тому чи іншому порушенні. Адже зношеність засобів виробництва часто призводить до перевитрати пально-мастильних матеріалів, електроенергії, порушується техніка безпеки. А за це, як то кажуть, б’ють гривнею. Тому й доводиться профспілковому лідеру доказувати, переконувати, наполягати, аби полегшити покарання порушнику, або й взагалі домогтися скасування доган та позбавлення премій.
Валентин Іванович постійний учасник оперативних нарад при начальнику депо, завжди вникає у всі ситуації, пов’язані із виробничим процесом, професійно їх оцінює, висловлює свою принципову позицію, неухильно відстоюючи інтереси членів профспілки, а їх майже 900 чоловік. Тому й переобрали його люди торік повторно на цю посаду.
Працюючи головою профкому, Валентину Івановичу мало не щодня доводиться стикатися з численними проблемами членів профспілки. Коли я прийшла на зустріч з ним, застала його саме в той момент, коли він приймав одну з працівниць депо. Звернутися до голови профкому її змусила біда - серйозно захворіла донька, потрібні кошти на лікування. Вислухавши жінку, Валентин Іванович допоміг написати заяву і запевнив, що без допомоги вона не залишиться.
Скільки разів говорив він подібні втішні слова кожному, хто приходив до нього в час скрути, безвиході, відчаю, даючи надію на позитивний результат. За шість років роботи на цій посаді нікому не відмовив у проханні про допомогу.
Дбаючи про забезпечення належних умов праці залізничників, збереження їх соціальних пільг і гарантій, підвищення життєвого рівня, Валентин Іванович важливого значення надає і організації відпочинку та оздоровлення. Торік, крім путівок, що надходять по лінії Дорпрофсожу, було придбано додатково майже 160 путівок за власні профспілкові кошти. Завдяки цьому працівники депо та члени їх сімей відпочили у оздоровницях м. Саки, м. Судака, смт Лазурного, м. Трускавця, в дитячих оздоровчих таборах. Найкращі враження залишилися у членів профспілки і від організованих головою профкому поїздок в Карпати, Кам’янець-Подільський, Надслучанську Швейцарію, на Шацькі озера, в Почаїв. Не забуває профком і про ветеранів, пенсіонерів, підтримує спортсменів.
За плідну працю на посаді голови профкому В. І. Промінський був нагороджений медаллю профспілки залізничників і транспортних будівельників України “За заслуги перед профспілкою”.
Бути депутатом - і покликання, і обов’язок
Валентин Іванович користується авторитетом не лише в колективі локомотивного депо, а й серед жителів міста, які довірили йому представляти їх інтереси в місцевому органі влади, тричі обиравши депутатом міської ради (партія “Відродження”). І тут Валентин Іванович проявив себе як людина ініціативна, поміркована і розсудлива.
- В перше моє скликання, - зауважує він, - працювати з депутатами було набагато простіше – всі обиралися по мажоритарних округах і несли відповідальність за свою роботу перед виборцями. Нинішня ж пропорційна система виборів створила певні труднощі в порозумінні між депутатами. На перешкоді вирішенню нагальних проблем міста іноді стають політичні амбіції. А це не на користь справі. Але завдяки міському голові Ігорю Ольшевському, якого я дуже поважаю за його компетентність, тактовність і повагу до думки кожного депутата, завжди вдається знайти компромісне рішення.
У своєму окрузі найбільше депутат переймається благоустроєм дворів. Звертаються до нього виборці з питаннями щодо поліпшення стану вулиць, їх освітлення, якості теплопостачання, індивідуальними проблемами, пов’язаними з конкретною квартирою чи під’їздом. Звичайно, не просто вислуховувати людські болі, ще важче зуміти допомогти, адже депутат не всесильний. А як нелегко пояснити пенсіонеру, що живе на мінімальну пенсію, чому зростають в місті тарифи на комунальні послуги, чому необхідно провести ремонт саме тієї вулиці, а інша може почекати. Доводиться терпляче і тактовно пояснювати, що життя ставить свої вимоги, ситуація змушує приймати непопулярні рішення, і не завжди все залежить від місцевої влади.
- Звісно, хочеться зробити для міської громади якомога більше корисних справ,- зазначає депутат,- в планах чимало задумів. Тому, попри будь-які труднощі, і надалі намагатимуся втілювати їх у життя задля покращення добробуту здолбунівчан.
Надійна опора - родина
В локомотивному депо судилося В. І. Промінському знайти і свою долю. Його дружина Ольга Тихонівна працювала на підприємстві поїзним диспетчером 33 роки. Нині на заслуженому відпочинку. Все життя прожили душа в душу, виростили двох дітей. Син Станіслав - підприємець, донька Юлія - нормувальник праці в локомотивному депо. Має Валентин Іванович і статус дідуся, проте, як зізнається, повноцінно ще його не відчув, бо внуки Софійка та Дениско ще зовсім маленькі, їм лише 11 і 3 місяці від народження.
Турбується Валентин Іванович про свою 80-річну двоюрідну сестру — доньку тітки, яка його змалку виховувала. Часто відвідує хвору родичку, яка проживає у його рідному селі, забезпечує її необхідними ліками, дровами на зиму, допомагає по господарству.
Теплі родинні стосунки, підтримка і розуміння близьких людей для Валентина Івановича дуже багато значать. Бо коли все гаразд у сім’ї, то й для людей хочеться зробити більше. Бо саме в служінні їм бачить головну місію свого життя.
Людмила ВАСЮК.
Фото автора.
