Про цю загадкову східно-азіатську державу більшість наших співвітчизників знають хіба що з підручників географії, телепрограм на зразок «Строкатої планети» або з ярликів найрізноманітніших товарів, які буквально заполонили ринок України, починаючи від автомобілів та чудес електроніки і закінчуючи яскравими дитячими іграшками. Це правда. Як правда і те, що з вуст покупців цих товарів нерідко можна почути нарікання на низьку якість китайських речей. Насправді ж це далеко не так: Китай виробляє для внутрішнього споживання і поставляє на світові ринки досить високоякісні вироби. Звичайно, коштують вони не так уже й дешево. Але наші новоявлені бізнесмени у більшості випадків звикли закуповувати у Піднебесній найдешевший крам і перепродувати його в Україні за якомога вищими цінами. В цьому переконалися й ми, п’ятеро українських журналістів, які в рамках раніше укладеної угоди про співробітництво та обмін офіційними делегаціями між Національною Спілкою журналістів України (НСЖУ) і Всекитайською асоціацією журналістів наприкінці минулого року цілий тиждень провели у Китаї. Звичайно, головною метою нашої поїздки було знайомство з роботою китайських колег, відвідання редакцій провідних газет, теле- і радіокомпаній. Не обійшлося, звичайно, й без походу на пекінський ринок, де, власне, й отоварюються наші співвітчизники. Вражень - більше, ніж достатньо. Але про все по порядку.
Під крилом літака…
Міжнародний аеропорт «Бориспіль» зустрів і проводжав пасажирів похмурим осіннім небом. Власне тут, за кухлем темного баварського пива, ми ближче познайомилися з керівником нашої делегації Олегом Наливайком – генеральним директором інформаційного агентства УНІАН, хоча добре знали його й раніше, коли він ще працював заступником голови Державного комітету телебачення і радіомовлення України. Ми – це головний редактор одеської газети «Прес-кур’єр», заступник голови ревізійної комісії НСЖУ Йосип Бурчо, директор Миколаївського коледжу преси і телебачення, секретар НСЖУ Гліб Головченко, головний редактор луганських газет «Восточный экспресс» та «Краснодонские вести» Дмитро Устюжин і ваш покірний слуга - представник Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення у Рівненській області, голова обласної організації НСЖУ Дмитро Тарасюк. На диво швидко пройшовши всі митні та прикордонні процедури, ми невдовзі опинилися в салоні просторого «Боїнга-767» компанії українських авіаліній «АероСвіт». О 15.00 за київським часом майже 190-тонна машина, відірвавшись від бетонної доріжки бориспільського аеропорту, взяла курс на Пекін. Попереду було майже дев’ять годин перельоту. Споглядати через ілюмінатор рідну землю з 10-кілометрової висоти було неможливо: суцільна хмарність, яка нависла по маршруту, закінчилась десь далеко за північ над територією самого Китаю. Отож, окрім споживання гарячої їжі під час обіду та вечері, довелося вдовольнитися переглядом газет та журналів, слуханням музики, і, звичайно, сном.
У порівнянні з нині діючим бориспільським, пекінський аеропорт «Шоуду» є набагато більшим, комфортабельнішим і зручнішим для пасажирів. Тут, у другому терміналі, незважаючи на доволі ранній час - була лише 4.30 – нас вже зустрічав шеф департаменту міжнародних зв’язків Всекитайської асоціації журналістів Фанг Ксіньян, який, до речі, і супроводжував нашу делегацію упродовж усіх семи наступних днів. В готелі спати вже зовсім не хотілося: як-не-як, а шестигодинна різниця в часових поясах далася взнаки. І щоб хоч якось адаптуватися до цієї різниці, не те що дня - тижня замало.
Застигла музика древності
Перше, що кидається у вічі на землі Піднебесної, - її самобутня культура, а особливо архітектурний стиль старих будівель, зовсім не схожий на наш, європейський. Можливо, саме ця відмінність, ця азійська особливість укладу життя й була визначальною для автора цих рядків у вирішенні дилеми: їхати чи не їхати в таку далечінь, витративши при цьому на переліт не такі вже й малі власні заощадження.
Поза всяким сумнівом: своєрідна китайська архітектура займає визначне місце в історії світової архітектури. Вона пройшла довгий шлях свого розвитку і зберегла глибоко народні традиції. Так, в 4-1-му тисячоліттях до н.е. в Китаї вже будували дерев’яні каркасні і глинобитні будинки, цілі міста. Характерні ознаки старокитайської архітектури – масивна основа будівлі, дерев’яна каркасна несуча конструкція із стовпів, балок і кронштейнів та високий дах із загнутими догори кінцями. Останнє особливо вражає. Це дуже добре розуміли наші китайські колеги, організувавши наступного дня в Пекіні екскурсію до головної площі столиці Теньаньмень та музею Гугун, або ж, як його ще називають самі китайці, Цзицзіньчен (у перекладі - Пурпурове Заборонене місто). Це колишня резиденція імператорів династій Мін і Цін. З того часу, як мінський імператор Чжуді збудував Заборонене місто (1417 рік), до того, як останній цінський імператор Пу І зрікся престолу (1912 рік), упродовж майже 500 років тут жили 24 імператори. Понад сто тисяч кращих ремісників, мільйони одиниць робочої сили збудували палац, який займає площу в 7200 гектарів. На території музею є понад тисячу будівель, причому кожна з них має свою архітектурну виразність. Схожість проглядається лише в одному - в дахах із загнутими краями. А от міфічні керамічні дракони - теж індивідуальність. Все це створює неповторну картину, зачаровує. Таке ми ще бачили у Шанхаї - неофіційній столиці Китаю, місті, яке претендує нині на роль економічної столиці всієї Азії. Вірніше - у старій його частині, що виникла ще у середні віки на місці невеликого рибальського поселення. Після побаченого зайвий раз переконуєшся у великомудрості німецького філософа Фрідріха Шеллінга, який порівняв архітектуру з музикою в просторі, ніби застиглою музикою.
Китайський дракон («лун»), скульптурні зображення якого можна побачити в Піднебесній чи не в кожному поселенні головним чином як прикрасу дахів старих будівель, є символом позитивного початку, благородства і величі. Принаймні так повідав наш перекладач на ім’я Лу Сінь, який, до речі, офіційно працює в одному з відділів Центрального комітету Комуністичної партії Китаю. Для зручності в спілкуванні і, власне з його подачі, ми називали його Петром. Виявляється, китайські дракони бувають кількох видів: Тяньлун (Небесний дракон), Фуцанлун (Дракон захованих скарбів), Ділун (Земний дракон) і Шеньлун (Божественний дракон). Перший стереже обителі богів і перевозить їх колісниці, другий охороняє дорогоцінні камені під землею і викликає вулкани, останні два панують над морями і завідують погодними умовами. Всі ці міфічні китайські істоти, втілені в кераміку, навіки оселилися на дахах численних мальовничих споруд музею Гугун. А от найдовшого у Китаї, майже кілометрового, жовтого дракона ми побачили в Ланьчжоу - головному місті провінції Ганьсу: тут він прикрашає набережну річки Хуанхе.
Що ж до сучасних будівель, то вони практично не відрізняються від європейських: ті ж бетонні конструкції, синьо-фіолетові склопакети… Різниця лише у поверховості споруд: тут вони доволі високі. Хмарочоси, якщо хочете. Особливо це помітно у Шанхаї та інших великих приморських містах. Зрештою, такий підхід до будівництва зрозуміти не складно: територія мала, а населення багато.
Великий мур династії Мін
Бути в Піднебесній і не бачити Великої Китайської стіни - те саме, що бути в Римі і не бачити Папи. Зрештою, із подолання доволі крутих сходів всесвітньо відомого муру й почалося наше близьке знайомство з історією чи не найдревнішої на земній кулі цивілізації. Для того, аби дістатися до Великої Китайської стіни, довелося подолати автобусом від Пекіна понад 60 кілометрів. Про цю величну споруду особисто я знав ще з шкільного підручника «Історія стародавнього світу»: вона уявлялася зовсім іншою - набагато ширшою. Насправді ж ширина муру поблизу столиці не перевищує чотирьох, в окремих місцях - п’яти метрів. Разом з тим, він є доволі міцним. Принаймні таким ми його побачили, подолавши кілька сотень стінових метрів вгору. Старовинна китайська легенда оповідає, що будівничі змішували розчин для скріплення каменів на рисовому відварі. Нещодавні археологічні дослідження підтвердили цей факт: у складі вапнякового розчину таки є сліди рисового клейстеру. Зате довжина муру просто дивовижна – 8852 кілометри. Уздовж муру споруджені каземати для охорони і сторожові вежі, а у головних гірських проходах - ще й фортеці. Все це досить непогано збереглося до наших днів і є символом величі імператорів династії Мін.
Найстаріша частина стіни була збудована ще у п’ятому столітті до нашої ери з метою захисту північних кордонів Китайської імперії проти вторгнень різних кочових племен. Загалом же будівництво нових секцій тривало аж до 16 століття. Найвідоміша частина муру зведена в 220-206 роках до Різдва Христового імператором Цінь Ші Хуан-ді – родоначальником династії Мін. У 221 році до н.е він наказав послати на кордон імперії 300-тисячну армію на чолі з полководцем Мен Тянем для спорудження між наявними земляними валами фортифікаційних укріплень із каменю та цегли, значна частина яких мала бути в непрохідних гірських районах. Крім солдатів, у будівництві брали участь сотні тисяч мобілізованих селян. Про те, якою неймовірно тяжкою була праця, свідчить хоча б такий історичний факт: на будівництві загинуло близько 400 тисяч чоловік. Саме тому Великий Китайський мур ще називають «найдовшим цвинтарем світу», хоча в самому мурі жоден з померлих захоронений не був.
Наприкінці династії Мін Великий мур допоміг захистити імперію від маньчжурських вторгнень, які активізувалися близько 1600 року. Тоді армія династії Мін під командуванням Юань Чонгхуана зуміла стримати навалу тунгусо-маньчжурів в добре укріпленому проході Шаньхайгуань, не даючи їм проникнути в центр Китаю. Завойовникам вдалося перетнути Велику стіну у 1644 році: маньчжури захопили Пекін, розгромили засновану династію Шан, подолали опір Мін і встановили владу своєї династії Цін. З тих пір кордони володінь нових правителів поширилися на території, від яких виходила загроза і заради чого Великий мур, власне, й будувався. Монголія стала частиною імперії, а подальше будівництво і ремонт Великої китайської стіни були припинені. Вона стала непотрібною.
Довелося почути в Китаї й ще одну цікаву легенду: душа Цінь Ші Хуан-ді - родоначальника династії Мін - під час сну злетіла на Місяць і звідти побачила Землю. Китайська імперія видалася йому маленькою й беззахисною цяткою. Тоді й народилася в імператора думка спорудити мур, який би захистив його володіння від набігів жорстоких варварів. Імператора давно немає серед живих, а його творіння, котре, до речі, увійшло до переліку семи нових чудес світу, упродовж століть манить і ще буде манити до себе гурти численних туристів.
… а колегам можна лише позаздрити
Пам’ятки культури, шедеври древньокитайської архітектури, колоритні ринки з безліччю найрізноманітнішого краму - все це, безумовно, цікаво. Але нас, без перебільшення, цікавило інше: як, в яких умовах працюють і живуть тамтешні журналісти, які в них стосунки з єдиною керівною і спрямовуючою політичною силою - Комуністичною партією Китаю, яка стоїть біля керма держави з 1949 року, тобто з тих пір, як була проголошена народна республіка?
Відповідно до заздалегідь узгодженої програми ми зустрілися в Пекіні з керівництвом Всекитайської асоціації журналістів, побували на Центральному телебаченні Китаю у Пекіні, в Ланьчжоу (провінція Ганьсу) відвідали газетне об’єднання «Ганьсу жібао», редакцію місцевого народного радіо, а в Шанхаї - газетне об’єднання «Веньхуей Сіньмінь» та редакції місцевого радіо і телебачення. З усього побаченого напрошується висновок: китайські колеги, зокрема керівники засобів масової інформації, не перебиваються одвічними для нас проблемами фінансування. Що ж до заробітних плат працівників мас-медіа, то вони у Китаї є, за нашими мірками, доволі пристойними. Так, кваліфікований журналіст «Ганьсу жібао» за рік заробляє в межах 60 тисяч юанів (близько 72 тисяч гривень). Набагато вищі статки мають колеги, які працюють в провідних газетах Шанхаю, – за рік вони одержують майже 100 тисяч китайських юанів. А коли врахувати ту обставину, що ціни на продукти та одяг у Піднебесній в рази нижчі, ніж в Україні, то висновок напрошується один: китайські колеги набагато краще захищені матеріально, ніж українські журналісти, принаймні ті з них, які працюють у Рівному та районах області.
Всі газети, радіостанції і телекомпанії у Піднебесній мають статус виключно державних ЗМІ. Такого поняття, як приватна газета, радіо чи телеканал, тут взагалі не існує. Щоправда, нам так і не вдалося з’ясувати: наскільки вільними є журналісти у висвітленні тих чи інших тем суспільного життя? А такі теми завжди були, є і, звичайно, будуть. Однак, інформація, котру вдалося одержати на Ганьсунському телебаченні, наштовхує на думку: цензура, можливо, не така вже й тотальна, в країні таки є. Інакше, чим можна пояснити наявність у структурі державного провінційного телебачення партійно-адміністративного відділу? Це, по-перше. По-друге, як нам розповіли в шанхайському газетному об’єднанні «Веньхуей Сіньмінь», раз у два місяці у партійному провінційному органі відбуваються регулярні наради за участю керівників мас-медіа, де й виробляються спільні плани дій. Якщо поринути в не таку вже й віддалену власну історію і згадати методи впливу райкомів та обкомів КПРС на наші засоби масової інформації за часів Радянського Союзу, то, думається, вироблення спільних планів дій функціонери з КПК також зводять до настанов: що і як писати. І, по-третє, до такого висновку апріорі схиляє аналіз програмного наповнення головних загальнодержавних і місцевих телеканалів. Навіть не знаючи мови супроводу відеоряду, можна сказати: сюжети в тих же випусках новин зводяться до позитивного висвітлення діяльності органів влади в усіх її аспектах.
Дуже багато часу займають різні політичні діалоги, політичні та розважальні шоу в студіях. Якщо говорити про художні фільми на телеекранах, то це, як правило, стрічки китайських кінематографістів, які відображають історичні події періоду Громадянської війни у Китаї і проголошення КНР. Засилля дешевої американської чи якоїсь іншої кіно- та відеопродукції на китайському телебаченні практично немає. Що ж до присутності зарубіжних телеканалів у кабельних мережах готелів Пекіна, Ланьчжоу і Шанхаю, де проживали члени нашої делегації, то вона теж доволі обмежена: окрім програм загальнокитайських та місцевих мовників, тут можна побачити хіба що програми СNN, ВВС та National Geograpfic Channel.
Загалом телебачення Китаю дуже відрізняється від нашого. 20 державних каналів (в Україні маємо один, та й той частково вже відданий в руки приватної телекомпанії) вражають тематичним розмаїттям. Окрім головного державного, тут є канали: «Фінанси», «Мистецтво та розваги», «Спорт», «Військова справа та сільське господарство», «Телефільми», «Телесеріали», «Наука та освіта», «Китайська опера», «Юриспруденція», «Новини», «Дитячий», «Музика», плюс шість міжнародних телеканалів китайською, англійською, іспанською, французькою, арабською та російською мовами. А ще є «CCTV-HD» - канал високої якості зображення та ціла низка телевізійних каналів континентального Китаю. Всього ж у Піднебесній є близько 3 тисяч телеканалів, близько двох тисяч газет, дев’яти тисяч журналів та двох тисяч радіостанцій.
Про перебіг подій в Україні, і в Рівному зокрема, під час тижневого перебування в Китаї можна було дізнатися лише з Інтернету: слава Богу, таке благо сучасної цивілізації є в кожному готельному номері. Підключившись до всесвітньої павутини, я безперешкодно в Пекіні, Льньчжоу і Шанхаї дивився у режимі прямої трансляції програми рівненського телеканалу «Сфера-ТВ». Це було надзвичайно приємно. І корисно.
Окрема тема – оснащення газетних об’єднань, радіо- і телевізійних комплексів. Тут усе – за останнім словом техніки. Якщо і є десь найновіші досягнення в галузі поліграфії, телерадіоіндустрії – його ми побачили в «Ганьсу жібао» та Шанхайському телевізійному центрі. Зрештою, нічим не поступається й провінційне Ганьсуньське телебачення. Ті ж найсучасніші японські відеокамери, монтажні лінійки, системи контролю за якістю зображення і звуку… А чого вартують пересувні телевізійні станції, оснащені найсучаснішим технологічним устаткуванням і здатні у режимі прямого включення видавати в ефір відеоматеріали з будь-якої точки провінції з населенням в 26 мільйонів чоловік та площею в майже 400 тисяч квадратних кілометрів?!
Корпорація радіо і телебачення Ганьсу – новоутворена структура в системі ідеологічного забезпечення провінції, їй лише 7 років. Сьогодні це 6 каналів телебачення і стільки ж радіо, 45 тисяч годин власного мовлення у рік. Глядацька аудиторія охоплює майже 40 мільйонів населення.
Що ж до газет та журналів, то вони не мають такого потужного впливу на свідомість громадян, як електронні ЗМІ. В цьому плані ситуація в Китаї ніскільки не відрізняється від України. Так, головна провінційна газета «Ганьсу жібао» має тираж в 150 тисяч примірників. На 26 мільйонів населення – мізер. Однак місцева партійна влада в рівній мірі піклується як про радіо і телебачення, так і про свою газету. Для оперативного висвітлення подій газета має 14 корпунктів у всіх великих містах провінції. Окрім власне державного фінансування, засоби масової інформації у Китаї активно займаються бізнесовою діяльністю. Так, газетне об’єднання «Ганьсу жібао» має аж 15 дочірніх філій та одну компанію з надання послуг Інтернету. У 2010 році чистий прибуток об’єднання склав 21 мільйон юанів (майже 25 мільйонів українських гривень), причому 80 відсотків надходжень одержали від рекламної діяльності. До слова: вартість газетної сторінки формату А1 під розміщення реклами коливається від 70 до 100 тисяч юанів.
… і ще кілька фактів одним абзацом
* Завдяки запровадженню 9-річної обов’язкової освіти значно виросла загальна грамотність населення: тепер майже 97 відсотків китайців можуть вільно читати.
* Кількість китайських ієрогліфів, згідно з китайським класичним словником Кансі, складає 47 035 знаків. Зазвичай, освічений китаєць повинен знати 4 - 5 тисяч ієрогліфів. Окрім ієрогліфів, існує також спеціальна латиниця для фонетичної передачі китайської мови.
* Вечорами у містах чимало літніх людей замість того, щоб сидіти перед телевізором, надають перевагу груповим заняттям цігун – гібридом оздоровчої гімнастики і танцю. Регулярні тренування в парках дозволяють їм дожити до глибокої старості при доброму здоров’ї та позбавляють самотності.
* За увесь тиждень перебування у Пекіні, Льньчжоу та Шанхаї ми бачили дуже мало вагітних жінок: чинне законодавство суворо обмежує народження дітей у великих містах. Тож китайські колеги були щиро подивовані тим, що при народженні дітей в Україні держава виплачує батькам чималі кошти.
Дмитро ТАРАСЮК.
Рівне-Київ-Пекін-Ланьчжоу-Шанхай-Рівне.
