І
Звідки з’явилася оця миршавенька, з опрілими краями хмаринка в бездонному небі, дзвінкому від спекотного сонця? Приречена, вона простувала до самого губця, мов знічений від страху кролик, що опинився перед очима хижого звіра. Простувала навіть тоді, коли її опрілі крайці враз оплавилися і запалали сліпучою, золотою оторочкою.
Олександр Лапчук лежав горілиць на гарячій землі, захмелений сонцем, чебрецем, полином. Аби очам не болісно було спостерігати за хмаринкою, що наповзала на сонце, він прикрився картузом.
Не зчувся, як на розпечене тіло хтось пустотливо хлюпнув пригорщу крижаної води. Рвучко схопився на ноги і, спантеличений, озирнувся: нікого! Лише до улоговини зашурхотіло, задріботіло.То тікала зграйка хутірських шибеників-хлопчаків. Вони підстерегли дядька в полі. Думали, що якийсь випивоха заблукав, ідучи до станційної зупинки.
Спекотна млість оповила все сизим маревом. Вдалині мерехтіло заколисане літом село Івачків. Йшов битим шляхом, що проліг поміж високих стиглих хлібів. Вузлуваті стебла гордо простягали до сонця гранчастий колос, важкий, дорідний.
Причаїлось поле перед жнивами. Тихо і парко. Лише тремтливий жайвір з високої блакиті благославляв стигле літо врочистим співом. І дорогу, по якій ішов Олександр… Вона теж благословенна, бо ходили по ній діди й прадіди, мати по війні ходила, в заметіль і багнюку непролазну, аби своєю працею піднімати дітей.
Спогади-поводирі завернули його на сільський цвинтар, до місця вічного материнського спочинку.
Син притулився до пам’ятника і тихо мовив:
- Вклоняюся тобі, мамо! Нехай усі турботи, що ти їх мала, розтануть, як ота хмаринка, бо живеться мені поки що непогано, і не тільки мені, а й переважно усім. Мир на землі. А це головне. Бо коли чоловіки пораються коло плугів і орють поле, а не руйнують його шанцями, то земля квітує і обдаровує людей щедро й багато.
Хліб і люди… Найголовніша вісь нашого буття, споконвіку й назавше.. Допоки сяятиме сонце, ростимуть трави і злаки – хлібодар буде володарем землі. І я, мамо, хоч і не ходив у ланку, як ходила ти колись, а теж вирощую хліб, як ти вчила його вирощувати.
Усе в мене гаразд. Хіба що держава до нас, фермерів, повернулася спиною. То ж у житті всього буває. Може, воно перемелеться, стане на свої місця?
Олександрову матір Раїсу Павлівну Степанчук звали просто тіткою Раєю. Була вона високою на зріст і при здоров’ї. Її обличчя прикрашали великі карі очі, а особливо усмішка – щира, ласкава, приваблива. Та усміхалась вона рідко, не до цього було за турботами про завтрашній день. На дітей майже ніколи не підвищувала голосу, не кричала і зроду нікому не жалілася на свою гірку долю. Але не було такого випадку, щоб мати не відгукнулася на чуже горе, не зарадила людям у біді. За це її любили і завжди йшли до неї за порадою.
- Жити нам було нелегко, - розповідає Олександр Лапчук. – Та ми не здавалися і ніколи не скаржилися. Ми брали приклад з мами: як би важко нам не було, вона завжди тримала голову гордо піднесеною.
"Сльозами горю не зарадиш, тільки люди сміятимуться", - часто говорила. Це була її улюблена приказка. Коли хтось із нас починав пхикати або занепадав духом, вона, бувало, усміхнеться, погладить котрогось із нас по голівці та й каже: “Втомився? Ех ти! І не соромно ото рюмсати? А ще козак! Пам‘ятаєте, я казку вам розповідала про Івана - богатиря? Та хіба він пхикав? А йому важче було, ніж вам. Ви у мене теж богатирями будете! Правда?
Або раптом гукне: “Сашко! Ти чого скиглиш? От дівчата побачать, біда буде – засміють. Пам’ятай, сину, тобі ніхто не допоможе. Хіба мені легко? А ти бачив, щоб я рюмсала? Невже забув, як сусіда Іван говорив: “Терпи, козаче, - отаманом будеш?” – і пестливо поплескавши по щоці, відпускала.
Потроху жити ставало краще. Лапчуки, як і всі односельці, були зайняті колгоспною роботою, до сьомого поту працювали на тваринницькій фермі, на бурякових плантаціях. А ще глава сім‘ї Віталій (якщо можна його назвати главою) почав зраджувати Раї. Якось після довгих блукань він з’явився додому. Зарослий, худющий, виснажений, у якомусь дранті, він показався дітям чужим. Радості від зустрічі не було. Раїса довго не хотіла приймати його.
- Я вже стомилася від такого життя, - мовила вона. – Силоньки немає. Іди, звідки прийшов… Не муч нас! Той стояв перед нею на колінах і вимолював пробачення.
З поверненням батька життя родини погіршало. Обіцянка не загравати з чужими жінками залишилась пустими словами. Він ще дужче рогулявся. Згодом пішов з дому, як побитий цуцик. Рая змушена була взяти на свої плечі увесь тягар сімейного життя.
Як ота вода у гірській річці, збігали дні за днями, одноманітні, сумні й невеселі, немов осінній дощ. Та з Божим благословенням пережили злидні. Діти виросли, одержали освіту, пішли у самостійне життя.
ІІ
Людина завжди кудись поспішає, біжить, а куди – й сама не знає. Та воно й на місці не всидиш, коли що день, то нові проблеми. Отак і життя лине, не зчуєшся, як і борода посивіє.
Збігало літо за літом, а за ними – осені. Круто змінився і плин життя. Олександр досхочу натішився міліцейською службою. Скуштував цього хліба по самі вінця. І вже у розквіті сил заболіло серце за селом, за пшеничними ланами, які грайливо колихав, наче немовля, вітер.
…Того дня, уже без міліцейських погонів, Олександр не відразу кинувся додому, а направився таки в поле. Скільки не сягнеш оком, ген до синіючого вдалині села, розбрелися люди вподовж валків пшениці, відривали їх, пеленали й укладали на високій стерні, аби протрях колос, щоб потім можна було взяти його з валків комбайном.
- Що скажеш, хлопче? – ще здалеку звернувся до Олександра сивенький дідок, який, видно, щойно зійшов з електрички.
Олександр здивовано знизав плечима і хотів якнайшвидше спекатись старого, який прискіпливо наступав зі своїми запитаннями, але стримався.
- Бачу, що ударно првацюють.
- Еге ж, скучило жниво за погодою, - тихо продовжував незнайомець. - Добираюсь до джерела Святого Миколая, та спочатку тут поблукаю.
В руках дід тримав торбину, в якій лежало кілька порожніх пластикових пляшок.
- А я сьогодні залишив міліцейську службу, - довірливо признався дідові Олександр.
- Чим займатимешся тепер?
- Хочу піти в фермери. Бачте, скільки землі гуляє…
- За добру справу берешся, синку, - у старого враз очі посвітлішали. – Колгоспи розпались. Земля кличе до праці. Колись і я очолював рільничу бригаду у Гільчі Другій. Страшенно не любив, коли районне керівництво без потреби втручалося в справи колгоспні. Не любив, коли хтось із районщиків намагався ходити за мною по п’ятах. А у тебе свобода дій.
Ще довго Олександр з дідом, який назвався Грицьком, вели полеміку. Він, як виявилося, любить жити в русі, спостерігати за реальністю. Це легко можна було зрозуміти з його розповідей.
- Гарно як тут у вас, - полегшено зітхнув той. – Поки відчуваєш, як цей луг зеленіє, як ця травинка колос викидає, як цвіте яблуня, доти й живеш…
- Переосмислюю і я життя, - говорить Олександр. – Буду вирощувати хліб, буду дарувати добро. Люблю землю і працю хліборобську.
День добирався до полудня. Олександр чемно попрощався з дідом Грицьком і попрошкував до села. Уже давно чекала мати, дружина Людмила й син Мирослав.
ІІІ
Родюча земля, у своїх барвах жива й свіжа, шкода лиш, що не говорить. Олександр Лапчук шанує її. Він знає її в кожній порі року і в різних її настроях, мов себе самого. Геніально про це написала в оповіданні “Земля” відома письменниця Ольга Кобилянська. Читав цей твір. А в землю, як кажуть, встиг врости усім єством.
Першою побачив у себе дома Олександр маму, яка поралася на грядках. Земля була суха, аж курилася, коли сапка розбивала крихку скоринку. Жінка майже фізично відчувала, як земля просить дощу. Це було відчуття, успадковане від дідів-прадідів, відчуття землі. Дуже любила свою вузеньку грядку побіля хати Раїса Павлівна, особливо напровесні, коли надходив час садити і сіяти. Буваючи в Здолбунові, залюбки заходила в торговельні лавки, купувала насіння городини та квітів і потім з неприхованим зворушенням очікувала, коли на грядці ясно-зелено проявиться мереживо, вишите її руками. Ця любов до землі, до проростання, до живого світу передалася й Олександру. І на сході зими мати вже малювала різноколірними фарбами майбутній квітник та город. З ранньої весни до пізньої осені, коли з-під першого снігу синьо прозирали кущі морозу, їхнє
обійстя буяло кольорами.
- Мамо, тепер я вільний, відслужився, - радісно кинув Олександр.
- Що ж далі?
- Займуся фермерством.
- Давно б так.
- Знав, що вітатимете.
- Але ж, синку, хліб легким ніколи не буває.
- Воно то так...
Довго ще радилися вдома. Обмізковували все до дрібниць. Вагалась чомусь дружина Віра. І син Мирослав мовчав. В хаті запанувала гнітюча тиша. Того вечора не знайшли спільного знаменника. Майже без сну промайнула уся ніч. Як перд боєм воїни, була в тривозі уся родина.
Не відкладаючи у довгий ящик визрілу думку, наступного дня Олександр пішов у сільраду. Поцікавився паями колишнього ПСП “ Вільна Україна”. Пізніше з’їздив у Здолбунів. Зустрівся з впливовими людьми. В районі обіцяли допомогти. Хоч були скептики і злорадники. Але через півроку крига скресла. Таки виділили Олександру Лапчуку два гектари землі. Взяв позику фермер-початківець. Навесні засіяв свою, кровну ниву. Спочатку лячно було. Як і передбачав, ті паї стали поперек горла. Але мало-помалу засвітило сонце і в його віконце. Згодом втричі побільшало ріллі.
…Олександр прокинувся рано. Прочинив двері, став на порозі. Зирк - а на лавці під парканом сидять троє чоловіків. Хто вони? Привітались. Десь наче бачив. Чи не з Миротина?
- Ми хочемо із фермером поговорити, - мовив один із сміливців, подаючи Олександру правицю.
- А звідки ви знаєте, що я ще вдома?
- Сорока на хвості принесла. Он же і машина ваша, - скоромовкою випалив інший селянин.
- Ви щось хотіли?
Дядьки ніяково переглянулись.
- Говори, Іване, ти грамотніший, - штовхнув свого сусіда уже літній чоловік.
- Ми з Миротина, - спокійно почав молодий хлопець. – Почули, що ви фермерське господарство організовуєте. І мерщій до вас.
- І що ж? – в Лапчука цікавістю загорілися очі.
- Пошили у дурні нас, - пояснив старший селянин. – Ні землі, ні майнових паїв. Не маємо роботи, не маємо зарібку. Просимося до вас.
- Цікаво, цікаво, - протягнув Лапчук. – Приходьте завтра на ферму, будемо гній викачувати з хлівів.
У дядьків засяяли обличчя, як нове люстерко. “Чи візьмуться до роботи, чи не переманить хтось інший?” – думкою проводжав Олександр ошуканих селян.
…Що змінилося в житті Лапчука? І чи можна сказати, що він збагатився на землі, відкрив рахунок у швейцарському банку? Як завгодно хай пащекують зухвальці. Якщо ж по-справжньому хтось впрягся в хліборобський плуг, то завжди бачиться сенс життя. Що збурило душу? Таке запитання він задавав сам собі. Між іншим, люди, побілені памороззю сивини, можуть робити такі ж самі ризики, як і недосвідчені, запальні юнаки. Кажуть, вік тут не грає ролі. А наломати дров може кожен. Колгоспи пішли в небуття. Молодь тікає з села. Як розтопити лід байдужості? Як розбудити відповідальність за землю в інших? Треба, вважає О. Лапчук, здобути віру у людей, бо без неї, без довіри, годі й думати про результати. Хоч і за паї з селянами розрахувався не гірше інших, і тим, хто наймався на роботу, заплатив сповна, все одно невдоволень ще чимало.
Часто Олександр Лапчук навідувався за порадою до Володимира Балабата, який
обіймав посаду начальника управління агропромислового розвитку райдержадміністрації. Порядна він людина. Принциповий і впливовий керівник районного масштабу. За плечима у нього і знань багато, і в людях хороших не помиляється.
Доводити драматичність становища, у якому перебуває українське село, нема потреби – це зрозуміло кожному. Найбільше тривожить те, що криза поглиблюється, а виходу з неї не знайдено. Нинішні й майбутні втрати країни - і матеріальні, і духовні, – спричинені руйнуванням села та сільського господарства, повністю компенсувати не вдасться. Українське суспільство роз‘єднане, збайдужіле, а влада наша безвідповідальна.
“Казала мати правду мені, коли була жива, - подумав Олександр. – Потрібно надіятись лише на себе”.
Безвідсоткові кредити згоріли. Техніку ніяк купити, а без неї фермер, як риба без води. Багато написано про індустріалізацію сільського господарства. Полегшити працю людей на землі – то її завдання, почесне й невідкладне. І це стало тенденцією, що набрала бурхливого розвитку. Об‘єктивно і справедливо. Люди перекладали на сталеві плечі машин усі важкі роботи. А механізатор був головною фігурою на селі. То ж чи не впершу чергу потрібно доручити машинам найдревнішу і найважчу із усіх робіт – працю хлібороба? Машини не падають з неба. Машини – це помножені на розум і втілені в метал колективні зусилля багатьох людей, інколи навіть цілих поколінь. До речі, О. Лапчук і сам колись склав тракторець. То була велика історія. Знає його ціну. А що трапилось? Металургія зупинилась, машинобудування збанкрутіло, грошей у фермера катма.
Знову пішов на поклон до Володимира Балабата. Все-таки фермерів він поважає, добре знає їх “больові” точки. Адже і сам десятки років очолював господарство.
- Олександре Віталійовичу, візьміться за вирощування ріпаку, не пошкодуєте, - порадив посадовець.
- Подумаю, Володимире Антоновичу, - залишаючи кабінет начальника управління, на прощання мовив О. Лапчук.
Завітав того дня Олександр Лапчук і до керівника фермерського господарства імені Шевченка Віктора Атаманюка. Просив підсобити технікою. Не відмовив.
Кажуть, що свято можна віднайти в буденності. Олександр з-поміж ділового розміреного плину днів вирізняв саме такі, як сьогодні: напружені, підготовлені заздалегідь і врочисті тією особливою відповідальністю, коли не всі взагалі, а кожен зокрема, і ти в тому числі, стають учасниками подій.
Напевне, не лише він один відчував небуденність сьогоднішнього дня. Уже працювала в полі техніка сусіда. Радістю світилися в механізаторів очі, бо день подарував сонячну погоду. А ще син Мирослав зареєстрував своє господарство, назвавши його “Хлібний дар Л”. Хоч і побільшає клопотів у Олександра Віталійовича, зате він спокійно почуватиметься, бо ще один хлібодар з‘явився у родині Лапчуків. Відчуває серце, що хлопцю під силу фермерська ноша. От тільки би не заважав ніхто, держава не скупилася на дотацію.
ІV
…Пізно ввечері Олександр прийшов додому. Повечеряв. Сів на ліжко, мовби прислухався до себе, а потім ліг горілиць. Ні, не заснеться йому у цю ніч. Не зможе розлучитись із щастям цього дня. Уперше за кілька років фермерства він відчував, що не втримає цю радість лише у собі, як міг він дотепер тримати у собі все, з чим не хотів відкриватися нікому.
Крізь стулені повіки пливла в його очах вузенька скибочка білої стелі. Враз привиділось Олександру рідне село, квітневе, у вишневій заметілі. Та заметіль щовесни була такою густою й суцільною, що коли дивилися односельці з пагорба на село, то не кожен пізнавав своє дворище. За останні роки чимало змінилося. Постаріли сади, опустіли двори. Побільшало хат-пусток. І так заболіло в Олександра під серцем, так йому хотілося побачити свою стареньку матір, що він схопився з ліжка, поблукав очима по кімнаті, шукаючи на стіні її портрет.
“Прости мене, мамо. Прости, що не самі лише свята дарував я тобі. Прости за ці роки, за те, що нелегко пережила їх ти зі мною”.
Довго ще в пам’яті Олександра зринали, мов спалахи, спогади про село, про матір, босоноге дитинство. Навіть коли вимкнув світло, перед очима пливла й пливла стрічка пережитого ним за недовге життя.
Невблаганність часу. Так вже влаштоване життя: щомиті, щогодини людина ставить собі мету - дріб’язкову й велику, легку й многотрудну, далеку й ту, що здійснюється тої ж миті, як тільки вона зродилася. Нічого людина не може зробити, не подумавши про те заздалегідь.
V
У четвер, по обіді, на розпечену сонцем землю впала злива. Зсукані з холодної води дощові потоки безжально періщили обважніле колосся пшениці, шматували напружені стебла, вигачували на очах у оторопілих жниварів цілі галяви хліба.
- Біда, Олександре Віталійовичу, - мовив механізатор, який щойно пригнав у загінку комбайн.
- Нічого не поробиш, така воля Божа, - зітхнув Лапчук. Всередині так шкребло, так перевертало… Завтра в господарстві районний семінар по вирощуванню ріпаку. А що покажеш, коли буря і дощ майже все зруйнували. Два дні тому Олександр оглядав поле з сином, на яке мав велику надію, що воно дасть хороший урожай, буде і прибуток… І за якихось годину-дві усе пішло шкереберть. Стогектарна площа, яка стояла густою стіною, в яку навіть і пташка не наважувалась залетіти, почорніла, скоцюрбилась. На очах поблякли тугі і довжелезні стручки. Бувало, покладе Олександр долоні на верх цього дозріваючого скарбу і гойдає його в напрямку вітру. Так приємно стає від цього дива. Якби сил не забракло, то колихав би ріпакову стіну, наче немовля, довго-довго, аби ніщо не зашкодило врожаєві.
Все-таки семінар відбувся. Довелося фермерам показувати все – понівечені жнивні поля, тваринницьку ферму, магазин, тренажерний зал і, звичайно, ділитися досвідом. А розповісти Олександру Віталійовичу було що. Як сказав один із учасників семінару, у Лапчука пахуча земля. Тут справді земля пахне. Варто лише взяти грудочку і понюхати… Вона жива, не втомлена від гидкого пестицидного преса.
- Треба відчувати грунт душею, - підсумовуючи роботу семінару, наголосив Володимир Балабат, - щоб так обробляти його, як фермер Лапчук.
- Скільки пам’ятаю себе як хлібороба, - не в оправдання констатував О. Лапчук, - у нас завжди панувало одне гасло: чим вищі врожаї, тим краще. Ніби й правильно: більше хліба – більше достатку. А якою ціною здобувається цей достаток? Що містять у собі зерно, овочі, фрукти? І сьогодні не замислюємося над тим, скільки в харчах шкідливих речовин, які потрапили у продукти через безмірне користування хімією, що тільки скорочує людям віку. Та й саму природу нищимо.
VІ
Якось Олександр Лапчук потрапив до лікарні. Припекло. На четвертий день після процедур уже виходив із палати. Правда, затримувався у холі, де стояли кімнатні квіти, а він їх обожнював. Часто повз нього проходив білявий хлопчина років десяти. Казали медики, що сирота. Привезли його хворого з Мізоцької школи-інтернату зовсім кволого і виснаженого. Зодягнений він був у все інтернатівське - просте і благеньке. На щастя, скоро почав одужувати. Чомусь пригледілось хлоп’я Олександру Віталійовичу. Вирішив допомогти самотній сиротині. Адже багатьом простягав руку допомоги у скрутний час. Кому на складну операцію, кому просто вижити... А Сергія (так звали учня інтернату) одягнув у все нове, добротне. Купив шапку, куртку, черевики. Любо було дивитися, як хлопчина приміряв обновку. Його очі від щастя просто світилися. Поговорювали у відділенні пацієнти, що від цього й одужувати почав швидше. Завідувачка відділення розповідала Олександру Віталійовичу, що Сергій його розшукував, аби подякувати за речі. Відразу це зробити чомусь не наважувався, видно, соромився.
Сумно стало фермеру на душі. А ще сумніше, коли поринув у дитячий світ Сергія, що давно став сиротою при живих батьках, яких позбавили прав на дитину. Ніщо не може замінити отчий дім. В леті днів, круговороті великих і малих турбот, буває, викроїш часинку, і зустріне він тебе знайомими до найменшої зарубинки дверима. Прочиняєш їх тихо і врочисто, і відчувається знайомий з дитинства рип. А коли ти дорослий і гордий? Тож можеш нічого не розповідати. Присядь, дозволь матері надивитися на тебе, і вона все зрозуміє, простить і вилікує, бо її серце випромінює життєдайне тепло. Мати вилікує. Хоч теж буде мовчати, бо боїться надокучити невченими напучуваннями.
Немає цього у Сергія, не буде ніколи. А скільки таких сирітських доль! Один Бог відає. Замулилися серця черствиною, канули у прірву байдужості.
Хоч як не переймався Олександр цими думками, все одно йому не під силу зіштовхнути з життєвої дороги камінь спотикання, який лежить і досі на шляху багатьох Сергіїв.
VІІ
У фермерських справах Олександр Лапчук їхав своїм “Шеврале” дорогою на Бабин. Дирекція цукрозаводу не квапиться розраховуватись за здані буряки. Уже двічі побував на підприємстві, а віз і нині там. І цього разу залишив господарство, їдучи “вибивати” гроші за цукросировину. Поспішав туди без настрою. І погода зіпсувалася ні на жарт. Попереду стелився густий туман. Накрапав дощ. Майже в самому центрі села лед-ледь не потрапила під колеса авто дівчина в білому береті, яка зненацька вибігла на проїжджу частину дороги. Лячно заскрипіли гальма. Зупинився автомобіль. Біля переднього колеса, зігнувшись навколішки, присіло дівча, схоже на перелякане зайча, що причаїлося, тікаючи від переслідування мисливця.
- Тобі що, життя набридло? – оговтавшись, накинувся на дівчину Лапчук. А вона ні пари з вуст. Сидить біля колеса, тремтить вся, винувато позираючи на водія.
- А я і справді жити не хочу, - зацокотіла зубами незнайомка.
- Звати тебе як? – спитав Лапчук.
- Ніною.
- Де живеш?
- Метрів двісті-триста звідси, - видавила із себе вона. Однак ще боялася незнайомого дядька. Лише коли сіла на лавочку, яка стояла неподалік автозупинки, наважилася сказати правду, поділитися своїм горем.
… Жалюгідне дитинство було у Ніни. Довелося жити то у дідуся, то у батька-п’яниці. Часто поневірялась по сусідах. А коли її удочерила тітка, то ще нестерпніше стало. За ніщо її били, завантажували непосильною працею. Сяк-так закінчила десятирічку. Потім технікум у Рівному. Влаштувалася на роботу. Тітка Ніну чомусь не злюбила. Звинувачувала її в якихось незрозумілих гріхах. До Бабина їхала на вихідні неохоче, бо у названої матері було гірше пекла. А ще заздрісники підливали смальцю у вогонь, прищеплюючи ярлик недоброї слави сироті. Кісточки дівчині часто перемивали злі жінки, тітчині подруги по чарці. Та Ніна, як зрозумів Лапчук, не переймалася пересудами. Бо люди як люди – завжди на місці, коли треба осудити, огудити, похитають головою. А от щоб допомогти, підставити плече, коли важкою колодою навалиться доля… Де вони тоді всі діваються, добрі сусідоньки, ласкаві порадники, щедрі обіцяльники?
Олександр Лапчук допоміг Ніні розібратись у її проблемах, знайшов управу на названу матір. Тепер дівчині живеться краще. Набирається мудрості.
VІІІ
Над рівниною, над висохлими бур’янами висіло осіннє сонливо-байдуже небо. Вдалині ліворуч бовванів темно-зеленою стіною сосновий ліс, а з протилежного боку круто здіймалися рівно окреслені багатоповерхові будівлі, журавлині шиї кранів, ажурні плетива щойно змонтованих поверхів. Здавалося, що саме тут і зупинився Костопіль, бо навіщо йому оце зглибочене яровинням пустище? Нависло над ним важелезне дроття високовольток, сягає лісу і далі. За пагорбами раз по раз вклонявся за узяткою ківш екскаватора, за ним важко гупала, вганяючи в землю палі, молот-баба.
Ця будівельна панорама чомусь приворожила Олександра Лапчука, навіяла тривожні думки. Хотілося усе покинути, забути, переїхати із села в місто. Жити там безтурботно.
Повертався з обласного зібрання фермерів з препоганим настроєм. Аж коти йому в грудях шкребли. Цього разу навіть не залишився на традиційну пляшку шампанського разом із своїми колегами з інших районів області. Двічі зупиняв своє авто на узбіччі, ходив сюди-туди. Так снували думки в голові, що аж моторошно робилося. Знову держава взяла в заручники фермерів. Ціни на зерно – нікудишні. Та й збути його нікому. Сподівався О. Лапчук на результати праці. Можна було б придбати пально-мастильні матеріали, поновити фермерський автопарк. А тут як сніг на голову економічна криза, заблоковані депозити в банках, зерно залежується у складах, як старий дідуган на тапчані. Усе без надії, без перспективи. Колгоспи розвалилися. Бог з ними. А фермерство, яке ледь зіп’ялося на ноги, невже потоне в болоті кризових ситуацій? Чи піде на поталу через незрозумілі витребеньки уряду? Не знають вони села, не хочуть перейнятися його болем. Давно приспали в собі ту хліборобську мудрість, що хліб – усьому голова, що він мірило усіх мірил, батько і матір в селянській хаті…
І як тільки Олександр сів за кермо, його “Шеврале” побігло асфальтовою стрічкою. Почав накрапати теплий дощ, якого так просила земля. А теплий дощ у дорогу – то радість хлібороба, з якою він, одержимий, ходитиме по полю, шукаючи сходи.
ІХ
Добро і милосердя. Ще зовсім малим Олександр навчився розпізнавати ці поняття. Хоча не відчував їх на дотик і смак. Однак бачив, як сільські дядьки пиячили, билися навкулачки. Гостріше за однолітків сприймав чужий біль. Та найбільше любив тих, хто у затінку сільської вулиці розповідав малечі бувальщини, хто роздавав цукерки з приводу і без, хто ліпив з глини свищиків. Ці люди для нього були святими. Він хотів стати схожим чимось на них. Інколи навіть копіював когось. Бувало, вийде з хлопцями на вулицю гуляти, а в його кишені повно льодяників, куплених в крамниці. Інші ж хлопчаки брали цигарки. Він – солодощі, які роздавав дітям просто так. Інколи попадав у чиюсь немилість: або не вистачало гостинців, або передавав комусь більше… Все одно приємністю розпирало груди.
А тепер у вируючому океані дроброта його душі додає снаги й сили, поєднує з рідною землею, з рідним народом. Чого більше треба? Хіба перестали падати дощі на спраглу від спеки землю? Хіба коровайниця Філіна не пече духмяний хліб для односельців? Але болить душа за долю України, за долю людей. Як сказав відомий нардеп, Україна сьогодні нагадує гарну дівку, на яку всі задивляються, а ніхто заміж брати не поспішає, тобто ніхто не поспішає грунтовно їй допомогти. Болить і те, що за землю тріщать чуби багатьох посадовців, мало-помалу починається розпродаж її. Гріх взяли на себе урядовці. І земельні закони нікудишні. І це тривогою оселилося в кожній селянській родині. Верх взяли лінощі, безробіття, безгрошів’я, злочини.
Ще й досі гнітить душу Олександра Віталійовича резонансна подія, яка навіяла жах на жителів Рівненщини. Приїхали якоїсь ночі в Миротин на іномарках бритоголові молодики. Відшукали на хуторі хату немічних одиноких пенсіонерів.
…Ввірвався у приміщення стареньких холодний осінній вітер, а за ним – смертоносна небезпека. Не кричали літні люди, не волали про порятунок. Бо за все життя набачились стільки, що, мабуть, вистачило б цього на всіх у селі. Пережили окупаційний період за німців. Ковтнули не одну гірку сльозу при організації колгоспу. А коли літа повернули на зиму, перенесли не одну хірургічну операцію на очі.
Нічні грабіжники, як часто це можна побачити в телевізійних бойовиках, різали подушки, зривали підлогу, длубались в стінах, нишпорили по всіх закутках. А знайшовши кілька сотень гривень, що їх на поховання старі “заощадили”, “гості” вибігли з хати, наче зграя вовків, яка зненацька напала на вівцеферму, залишаючи стояти на колінах переляканих діда і бабу.
Тієї горобиної ночі завітали злочинці в чорних масках до ще однієї хати двох пенсіонерів, які кілька днів тому продали коня, корову, збиралися і будинок продати, бо вже не здужають поратись по господарству, А тут як грім серед ясного неба налетіли, схожі на чорних круків, злодії. Зв’язали руки електричним кабелем, заклеїли роти скотчем і залишили стареньких, стікаючи кров’ю, на долівці. Чудом їх врятували лікарі.
****
Життя закрутило нас кожного по-своєму, розкидало врізнобіч. Але як бути з тим, що серед хорошого і світлого вистрілюють, наче бруньки навесні, насилля, жорстокість, корупція, крадіжки, непокора законам?
А збороти страх, вилікувати хворобу ненависті і зла можна лише добром і вірою в Бога. Це та духовна кладочка, якою не бояться йти одержимі й сміливі люди, серед яких – Олександр Віталійович Лапчук. Душа його відкрита навстіж добру заради добра, і вона в цьому польоті не зачиняється ніколи. Бо йде на поклик долі, вистражданої і святої.
Євген ШИЛАН,
член Національної
спілки журналістів України.

Comments are now closed for this entry