Річниця національної трагедії 1933 року, яку ми відзначаємо цими днями, є не тільки нагодою до жалобно-молитовного вшанування мільйонів безневинних та безіменних жертв. Ми повинні усвідомити у всій повноті суть цієї трагедії, наслідки якої можна порівняти хіба що із ординською навалою. Саме катастрофа 1933 року призвела до остаточного впокорення і російсько-більшовицького поневолення України. Вона стала розправою керованої з Москви комуністичної влади над цілим українським народом з метою знищення не тільки наявних, а й потенційно можливих сил українського національного опору.
Аби дати відповідь на питання, хто, за що і з якою метою безжально знищив мільйони українців, цю трагедію слід розглядати в історичному контексті.
Поразка армії УНР в 1921 році аж ніяк не означала підкорення України більшовиками. Українські селяни чинили впертий збройний опір більшовицькій політиці воєнного комунізму. Встановивши в містах совіцьку владу, більшовики так і не змогли приборкати село. Відчуваючи реальну загрозу втратити Україну, більшовицько-грабіжницький режим був змушений іти на тимчасові поступки.
Запровадження НЕПу і так званої політики українізації створило умови для відродження творчих сил українського національного життя. Встановлені більшовиками рамки НЕПу стали наповнюватися українським змістом. Одержавши земельні наділи та більш-менш ліберальні умови господарювання, селянство почало збагачуватись, виникали заможні родинні господарства, розвинулась українська кооперація, культура господарювання, шкільництво. Українська мова, отримавши державну підтримку і привілеї, стала впевнено проникати у різні сфери життя, в т.ч. у робітниче та техніко-службове середовище, що серйозно непокоїло Москву, яка саме в зрусифікованому місті вбачала основну опору свого панування над Україною.
Тому в Москві вже виносились зловісні плани «соціалістичної перебудови України», які згодом зреалізувались в плані першої п’ятирічки, центральною ідеєю яких була політика індустріалізації, а разом з тим і мілітаризації СРСР.
Продукція сільського господарства була основою експортного потенціалу СРСР. Тому, аби забезпечити індустріалізацію необхідним закордонним обладнанням, більшовикам було вкрай необхідне українське зерно. У 1928 році було введено в дію грабіжницький план державних хлібозаготівель. Через пасивний опір селянства цей план виконати не вдалось. Селянство, як приватні власники, було оголошено останнім буржуазним класом і фактично стало класовим ворогом совіцької влади. В Україні був пришвидшений план колективізації, яка супроводжувалась терором проти найуспішнішої і тому заможної частини трудового селянства. В 1929 році розгорнувся так званий соціалістичний наступ на капіталістичні елементи села. Акція ліквідації куркульства як класу супроводжувалася антиукраїнським погромом і масовим терором проти української національної інтелігенції, людей провідної верстви української нації. Під виглядом викриття, насправді не існуючої Спілки визволення України (СВУ), було ув’язнено і значною мірою знищено десятки тисяч переважно найцінніших представників українського суспільства. Було пограбовано і вивезено з України більше мільйона членів сімей так званих куркулів - першокласних господарів, майстрів українського хліборобства (половина з них загинула в таборах і спецпоселеннях). Для того, аби загнати до колгоспів середняцьку і бідняцьку маси і тим самим встановити монопольний контроль над продукцією сільського виробництва, було змобілізовано партійців з великих індустріальних міст, переважно не української національності. В результаті українську націю було знекровлено і обезголовлено. Протягом 1930-1932 років колективізацією було охоплено близько 70% селянських господарств.
Тобто, село стало в основній масі соціалістичним. Проте грабунок вже соціалістичного українського селянства не тільки не зменшився, а й підсилився під гаслом «Боротьба за хліб - боротьба за соціалізм». Аби надати цій боротьбі класового характеру, було створено образ нового класового ворога - «підкуркульника». Ним вважався кожен селянин чи колгоспник, який тією чи іншою мірою виявляв незадоволення політикою влади. Так званих підкуркульників у цей період було заарештовано, розстріляно чи вислано приблизно стільки, скільки у 1930-му році куркулів. Непомірними планами хлібозаготівель у 1930-1931 роках було повністю спорожнено зернові запаси України. Так що навесні 1932 року для забезпечення посівної Москва вимушена була позичити Україні частину раніше відібраного у неї ж зерна, але до нового врожаю в колгоспах вже почалося часткове голодування. В липні 1932 року Україні було доведено план хлібозаготівель, який неможливо було виконати, навіть відібравши увесь хліб.
Комуністичне керівництво України, яке свого часу зіграло злу роль допомоги Москві у встановленні більшовицького режиму, зверталось із проханням зменшити план настільки, щоб його реально було виконати. Але на спеціальній конференції в Харкові Молотов і Каганович заявили, що ніяких поступок у хлібозаготівлі не буде і зажадали виконання планів будь-якою ціною.
Отже, Москва свідомо і прораховано пішла на страшний злочин голодомору. І в сукупності із національно-політичним терором це означало замах на життя української нації. Щоб забезпечити виконання свого злочинного плану, більшовиками було змобілізовано 112 тисяч партійців, переважно з-за меж України. Зразу після жнив із колгоспів і селянських господарств було практично «під мітлу» вивезено все зерно. В Україні була введена блокада цілих сіл і районів, за невиконання плану записаних на «чорну дошку».
Але навіть такі надзвичайні заходи дали змогу виконати план хлібозаготівель лише на 70%.
Пограбоване українське село було приречене на тотальний голод під час зими, весни і початку літа 33-го, який став неминучим. Про що в Москву надходили тривожні сигнали навіть з Харківського ЦК. Але, як відомо, Москва сльозам не вірить. Було висловлено підозру, що план хлібозаготівель зірвано через саботаж класових ворогів, (які на той час уже були знищені), українських націоналістів, петлюрівців, які вступили в змову з місцевими комуністами-українцями.
Москві було необхідно усунути те комуністичне керівництво, яке свого часу здійснювало політику українізації, аби поставити остаточну крапку в українському питанні. І невиконання плану хлібозаготівель стало достатнім приводом, аби передати керівництво Україною безпосередньо в російські руки, змінивши згодом політику українізації на політику русифікації.
Фактично було вчинено національно-політичний переворот. І саме призначений Сталіним П. Постишев довів до кінця вже підготовлену московською владою голодову катастрофу 1933 року.
Одночасно з контрольованим із Москви голодним мором, в Україні почалася друга після ліквідації СВУ велика хвиля національно-політичного терору, яку було спрямовано проти українського націоналізму, зокрема, в компартії та уряді УРСР.
В березні 1933-го згідно з простою постановою ГПУ було розстріляно 35 керівників наркому земельних справ України за звинуваченням у причетності до підпілля УВО-ОУН (якого в радянській Україні не було). Слідом за цим розстріляно ще 40 осіб за подібним звинуваченням. Тоді ж було заарештовано цілу організацію українських письменників (переважно комуністів, які емігрували до УРСР із Західної України). Причетність до неіснуючого підпілля УВО-ОУН інкримінували майже всім вцілілим після процесів над СВУ діячам культури.
13 травня, протестуючи проти московсько-більшовицького терору, демонстративно застрелився М. Хвильовий. Згодом, 7 липня, після звинувачень у націоналізмі застрелився лідер українських комуністів М. Скрипник. Проте обидва, як носії комуністичної ідеї, були також певною мірою причетні до тієї страшної трагедії, в результаті якої тільки прямих жертв голодомору в Україні було більше 6 млн., більше 2 млн. стали жертвами національно-політичних репресій. Якщо врахувати українців Кубані та Донщини, загальна кількість жертв сягає десяти мільйонів.
Наслідки того страшного удару українська нація відчуває і сьогодні. Внаслідок нищення українського селянства, як основного генетичного потенціалу нації і практичної ліквідації української інтелігенції, провідних представників українського суспільства, стала можливою запроваджена Москвою політика русифікації і злиття націй, яка і сьогодні безпосередньо загрожує самому існуванню української нації.
Тому пам'ять про страшні злочини московського комуністичного режиму зобов’язує нас, нині живучих, до всенародного засудження акту геноциду українців.
Сучасна Росія, як правонаступниця СРСР, має покаятися за злочини проти України. Мають покаятися і ті держави, уряди яких купували зерно в СРСР, знаючи, якою ціною воно було здобуте, і тим самим сприяли геноциду українців.
Українським політикам час нарешті усвідомити всю відповідальність перед історією і українським народом та згуртуватись у боротьбі за українську національну державу.
Слава Україні!
Юрій ПШЕНИЧНИЙ,
голова фракції «Наша Україна»
у Здолбунівській районній раді.
Ми в соцмережах
