Ім'я Руслана Михайловича Постоловського – ректора Рівненського державного гуманітарного університету, кандидата історичних наук, професора, заслуженого діяча науки і техніки України, члена-кореспондента Міжнародної слов'янської Академії наук відоме всій Україні.
У людському житті є дивний закон: роки йдуть, а душа не старіє, просто додається мудрості, набувається досвід. Руслан Михайлович і нині, у свої 60 (виповнилося 3 жовтня), такий же - молодий душею, енергійний, імпульсивний і креативний. Власне, він завжди був непересічною особистістю. Інтерв'ю з Русланом Постоловським пропонуємо вашій увазі.
- Руслане Михайловичу, розкажіть, як складалася Ваша доля, життєвий шлях…
- Народився я у жовтні 1951 року в селищі Мізоч. Мама була вчителькою, батько мав технічну освіту. Навчався я у Мізоцькій середній школі. Захоплювався читанням. У селищі діяли дві бібліотеки, де, крім художньої літератури, я брав літературно-художні журнали. Першою книгою, яку придбав за власні гроші, був “Кобзар” Тараса Шевченка з ілюстраціями художника Касіяна.
Мої однолітки бігли на став засмагати, а я поспішав до бібліотеки, тому вже в юності у мене виник інтерес до гуманітарних наук. А ще Бог дав прекрасних вчителів. З великою шаною згадую Юрія Хабатюка. Він мій перший наставник, колега і товариш, на жаль, вже покійний. З ним разом вчилися в аспірантурі. У нього багато почерпнув для себе. Талановита людина, чудовий історик. У 1968 році вступив до Кам'янець-Подільського педінституту. Пригадую, повертаюсь додому в легковику, а по радіо в ньому сповіщають, що в Чехословаччину ввели війська Варшавського договору, тобто душили Празьку весну. Тоді не знав, що займатимуся цією проблемою в науці.
Навчання у педінституті було доволі цікавим періодом життя. Згадую ті роки з приємністю. Згадую і Валерія Смолія, академіка НАН України, заслуженого діяча науки і техніки, колишнього віце-прем'єра з гуманітарних питань Кабміну, з яким довелося разом вчитися, брати участь у наукових конференціях.
При розподілі на роботу я вибрав Білашів Здолбунівського району. Зрештою, якщо чесно, то себе по-іншому, ніж у ролі вчителя, не уявляв. У сільській школі поринув у вир самостійного життя, одразу знайшов спільну мову з педколективом, полюбив дітей. Згодом перейшов на роботу в Рівненський педінститут. Обіймав посаду лаборанта кафедри історії. Крім того, мав години з історії України в Рівненському інституті культури. Потім - служба в лавах Радянської Армії у Тирасполі. І знову у педвуз, тільки уже в ролі викладача тієї ж кафедри. Через 2 роки мене направили у цільову аспірантуру Київського педінституту імені Горького (нині ім. Драгоманова). Там навчався, жив у гуртожитку. Займався проблемою молодіжного руху в Чехії. Написав дисертацію. Отримав диплом кандадата історичних наук. І вже на посаді старшого викладача продовжив працю у тому ж таки педвузі.
Настали перебудовчі процеси. Важкі часи. Одночасно підробляв у Рівненському інституті бізнесу і права на посаді заступника директора. Мені вдалося там поставити на досить хороший рівень навчально-виховну роботу. Водночас, я безмежно радий, що працюючи в команді з Миколою Сорокою, тодішнім головою ОДА, ми зуміли реорганізувати виші та коледжі на Рівнещині, об'єднали педагогічний інститут з інститутом культури. Звичайно, цьому передувала копітка організаційна робота, підтримка ініціативних людей з Міністерства освіти і науки України.
І знову ж таки з легкої руки колишнього очільника області я став ректором новоствореного РДГУ, де цю посаду обіймаю ось уже третій термін поспіль. Сьогодні наш навчальний заклад в числі кращих ВНЗ України. У ньому навчається 14 тисяч студентів, відкрито ряд нових відділень і факультетів, зокрема, прикладної математики, інформатики, економічної кібернетики, біології, екології та ін. Маємо хорошу матеріально-технічну базу.
- Руслане Михайловичу, а Ви ніколи не пробували порахувати, скільки учнів, студентів, учителів пройшли, так би мовити, через Вашу науку?
- Не пробував, але ідея цікава. Натомість я безмежно радий, що моїми студентами були Ігор Десятинчук, Тарас Олексієць, Інна Мартинчук, Олена Ворон, Олексій Куций та ряд інших. Більшість із них працюють у нашому університеті, дехто - у Києві. Мої вихованці обіймають керівні посади в посольствах інших держав, є відповідальними працівниками митниць.
- Чи часто буваєте у Мізочі?
- Якщо відверто, то дуже рідко. Коли є нагода, заїжджаю до місцевої школи, вряди-годи зустрічаюся з її випускниками, допомагаю матеріально храму Різдва Пресвятої Богородиці.
- Руслане Михайловичу, як сформулюєте Ваше життєве кредо?
- Робити людям добро. Я за вдачею спокійний, врівноважений чоловік. Ніколи не таю зла на інших. Слава Богу, маю хорошу університетську команду. Мені довіряє колектив, з ним ділю радощі і прикрощі.
А коли шлях осяяний добром, то легше живеться. Річ у тому, що й на межі 60-го року свого життя твердо переконаний: у жодному випадку не гоже скупитися на добро.
Записав Євген ШИЛАН.
