Рідний край, рідна сторона, рідна земля. Як багато у цих словах для кожного з нас. Як тільки зачуєш їх, в уяві відразу постає чудове, до болю знайоме з дитинства місце, з яким пов’язано чимало спогадів...
Моє рідне село - Копитків - розкинулось на просторій низовині і нині тішить зір добротними будинками, затишним дитсадком, світлою загальноосвітньою школою, просторим будинком культури, магазинами. А ще - дбайливо доглянутою церквою, що стоїть на єдиному у селі підвищенні і своїми куполами заглядає аж ген за обрій. Найбільше місцина довкола храму вражає своєю красою навесні, коли буяють цвітом яблуні та вишні. З приходом осені запалюються багряним листом дерева, і здається, що знову, як у тривожному серпні 1943 року, палахкотить рідне село.
Тоді, за часів гітлерівської окупації, Копитків перебував під контролем союзника фашистської Німеччини - Румунії. У селі окупантів називали просто - мадяри. Жителі населеного пункту з острахом стрічали світанок кожного наступаючого дня, бо ніхто не знав, яким той буде.
Тривога ятрила душі селян і в ніч на 13 серпня, адже вчора розстріляли трьох односельців, яких запідозрили у зв’язку з «лісовими хлопцями» - вояками УПА. Сьогодні похорон.
Усі вийшли на сільське кладовище, щоб провести в останню дорогу безвинно розстріляних людей. А в цей час вояки УПА, стривожені подією в селі, вирішили зробити засідку неподалік Копиткова, щоб захистити земляків від нової розправи ворогів.
Але була людина, яка не могла сидіти у засідці, - юнак, що так хотів попрощатися зі своєю коханою, Марією Вороб’юк, однією з трьох загиблих. Командир не міг не відгукнутися на прохання хлопця і відпустив його. Той тихцем пробрався на кладовище і затаївся, чекаючи на похоронну процесію.
Аж ось люди із домовинами перейшли браму цвинтаря. Передчуття біди було не марним. З-за пагорба з’явилась машина з озброєними окупантами, які оточили кладовище з усіх сторін і почали з кулемета поливати свинцем мирних, беззбройних сельчан. Люди в паніці з криками і стогоном почали тікати. Але кулумет не вмовкав, аж поки вояк УПА, що заховався на кладовищі, не змусив його замовкнути назавжди. Вояки УПА змушені були поспішити на допомогу. Зав’язався кривавий бій, що тривав аж до ночі.
Та найгірше трапилося наступного дня - 14 серпня, коли вшановують пам’ять святих мучеників Маковеїв. Вранці до села під’їхало кілька машин з окупантами. Вони не могли не помститися копитківцям за вчорашній бій. Озброєні румунські воїни оточили село. Запалали хати. Чорний дим знявся над Копитковом. Закричали, заплакали люди, ревла худоба, вили собаки. Страх і розпач панували довкола. Смерть чигала на кожну живу душу.
Люди кинулися бігти у бік лісу, вони знали, що недалеко від хати Шимчука є два схрони, де можна, якщо пощастить, врятуватися від ворогів. Хтось біг до схрону городами. Вагітна жінка, яку підтримував чоловік, тікати вже не могла. Їх наздогнали. Зблиснули гострі наконечники зброї, і вони обоє мертвими так і залишилися лежати у картоплинні...
Під вечір їдучий дим став влягатися, і відкрилося страшне видовище - тільки чорні попелища лишилися від недавно ще білих, чепурних селянських хат. З усього села вціліли тільки помешкання Григорія Шимчука і два схрони, де були втікачі.
...І знову серпень. Найщедріший літній місяць. І знову багряним листом стелять навколо себе клени на сільському кладовищі, що залишилися живими, але безмовними свідками трагедії. Село постало із попелища. Відійшла у вічність більшість очевидців, та пам’ять нащадків про жахливу в історії Копиткова подію буде вічною.
Лариса ВАСИЛЮК,
вчитель історії
Копитківської ЗОШ І-ІІІ ст.
Ми в соцмережах
