Дитиною вважається фізична особа до досягнення повноліття (18 років). Дитина до досягнення нею 14 років вважається малолітньою, віком від 14 до 18 років – неповнолітньою. Дитина належить до сім'ї своїх батьків і тоді, коли спільно з ними не проживає. Але для повного і гармонійного розвитку особистості дитині просто необхідно зростати в сімейному оточенні, в атмосфері щастя, любові і розуміння, там, де її найкраще підготують до самостійного життя в суспільстві. Адже саме сім'я є первинним та основним осередком останнього.
Кожна дитина має бути забезпечена можливістю для здійснення її прав, встановлених Конвенцією ООН про права дитини, Конституцією, Цивільним кодексом України та іншими правовими актами держави.
Раніше люди й гадки не мали про права дітей. Дитину розглядали як матеріал, з якого має утворитися повноцінна людина. До думок дитини не прислухались, бо вважали їх незрілими та нераціональними. Дорослі мали повну владу над дітьми, а тим нічого не залишалось, як сприймати все це за належне. З плином часу ситуація поступово змінювалась. На початку ХХ століття права дитини розглядались, в основному, як заходи щодо захисту від рабства, дитячої праці, торгівлі дітьми, проституції неповнолітніх, повної влади батьків, економічної експлуатації. У зв’язку з цим Ліга Націй (прообраз ООН) у 1924 році прийняла Женевську декларацію прав дитини.
Після другої Світової війни ООН (яку було створено в 1945 році) прийняла у 1948 році Загальну декларацію прав людини, в якій зазначалсь, що діти мають бути об’єктом особливого нагляду і допомоги, а в 1959 р. - Декларацію прав дитини. Цей документ складався із 10 коротких декларативних статей, програмних положень, які закликали батьків, окремих осіб, державні органи, місцеву владу й уряд визнати викладені в ньому права свободи й дотримуватися їх. Це були 10 соціальних і правових принципів, які значно вплинули на політику і діяльність урядів, погляди людей в усьому світі.
У 1979-1989 рр. тривала робота над розробкою Конвенції ООН про права дитини. 20 листопада 1989 року Конвенцію було прийнято. 26 січня 1990 року, в день відкриття її для підписання, це зробила 61 країна.
Конвенція – документ високого міжнародного рівня, який має велику обов’язкову силу для тих держав, які його ратифікували. Метою Конвенції є встановлення стандартів для захисту дітей від зневаги та образ, з якими вони стикаються певною мірою в усіх країнах. У Конвенції взято до уваги різні культурні, політичні та економічні особливості держав, що є дуже важливим фактором. На першому плані у документі стоять права дитини. Права дитини, викладені в Конвенції, умовно можна поділити на три частини:
забезпечення - право володіти певними речами, отримувати певні послуги та мати доступ до того й того (мова йде про ім’я та громадянство, медичний догляд, освіту, відпочинок, ігри, опікування інвалідами, сиротами та біженцями);
захист - право бути захищеною від дій, що завдають шкоди (наприклад, від розлучення з батьками, залучення до воєнних дій, комерційної, економічної чи сексуальної експлуатації, фізичного чи психічного знущання тощо);
участь - право бути почутою, коли приймаються рішення, що стосуються її життя. Підростаючи, дитина повинна мати дедалі більше можливостей брати участь у житті суспільства, готуватися до самостійного життя, користуватися правами свободи думки та слова, вибору культури, релігії та мови. Якнайкраще забезпечення інтересів і потреб дитини – ось головний пріоритет у захисті прав дитини.
Права, надані дитині чинним законодавством, можна поділити на особисті немайнові та майнові.
До особистих немайнових прав відносяться ті, які належать дитині від народження або за законом. Вони не мають економічного змісту та нерозривно пов'язані із самою дитиною.
По-перше, дитина має невід'ємне право на життя. Мати та батько мають рівні права та обов'язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою.
Батьки повинні забрати дитину із пологового будинку або іншого закладу охорони здоров'я. Якщо батьки не забрали дитину із пологового будинку, то забрати її, з дозволу органу опіки та піклування, мають право баба, дід, інші родичі.
Батьки повинні не пізніше одного місяця після народження дитини зареєструвати її в державному органі реєстрації актів цивільного стану. Дитині надається прізвище (за прізвищем батьків), ім'я (за згодою батьків) та по-батькові (за іменем батька). Зміна прізвища, ім'я та по-батькові дитини можлива у випадках та в порядку, встановлених законодавством.
Відповідно до ст.150 Сімейного кодексу України (СК) батьки зобов'язані: виховувати дитину в дусі поваги до прав та свобод інших людей, любові до своєї сім'ї та родини, свого народу, своєї Батьківщини; піклуватися про здоров'я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток; забезпечити здобуття дитиною повної загальної середньої освіти, готувати її до самостійного життя; поважати дитину.
Передача дитини на виховання іншим особам не звільняє батьків від обов'язку батьківського піклування щодо неї. Забороняються будь-які види експлуатації батьками своєї дитини. Забороняються фізичні покарання дитини батьками, а також застосування ними інших видів покарань, які принижують людську гідність дитини.
Дитина має право на збереження індивідуальності, вільно висловлювати свої думки. Дитина має право на відпочинок і дозвілля, право брати участь в іграх і розважальних заходах, що відповідають її віку, та займатися мистецтвом. Ніхто не в праві розлучати дитину з батьками, за винятком випадків, коли компетентні органи, згідно з судовим рішенням, визначають відповідно до законодавства, що це необхідно в якнайкращих інтересах дитини (наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї тощо).
Право дитини на належне батьківське виховання забезпечується системою державного контролю, що встановлена законом (ст. 152 СК). Дитина має право противитися неналежному виконанню батьками своїх обов'язків щодо неї, звернутися за захистом своїх прав та інтересів до органу опіки та піклування, інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування та громадських організацій. Дитина, яка досягла чотирнадцяти років, має право звернутися за захистом своїх прав та інтересів безпосередньо до суду.
Відповідно до ст. 173 СК України батьки і діти, зокрема ті, які спільно проживають, можуть бути самостійними власниками майна.
При вирішенні спору між батьками та малолітніми, неповнолітніми дітьми, які спільно проживають, щодо належності їм майна вважається, що воно є власністю батьків. Якщо майно, придбане батьками або одним із них для забезпечення розвитку, навчання та виховання дитини (одяг, інші речі особистого вжитку, іграшки, книги, музичні інструменти, спортивне обладнання тощо), таке майно є власністю дитини. Майно, набуте батьками і дітьми за рахунок їхньої спільної праці чи спільних коштів, належить їм на праві спільної сумісної власності.
Статтею 176 СК України передбачається обов'язок батьків передати у користування дитини майно, яке має забезпечити її виховання та розвиток.
Права батьків та дітей на користування житлом, яке є власністю когось із них, встановлюються законом. Якщо у малолітньої дитини є майно, батьки управляють ним без спеціального на те повноваження. Батьки зобов'язані вислухати думку дитини щодо способів управління її майном.
При вчиненні одним із батьків правочинів щодо майна малолітньої дитини вважається, що він діє за згодою другого з батьків. Другий з батьків має право звернутися до суду з вимогою про визнання правочину недійсним, як укладеного без його згоди, якщо він виходить за межі дрібного побутового.
Батьки вирішують питання про управління майном дитини спільно. Спори, які виникають між батьками щодо управління майном дитини, можуть вирішуватися органом опіки та піклування або судом.
Після припинення управління батьки зобов'язані повернути дитині майно, яким вони управляли, а також доходи від нього. Неналежне виконання батьками своїх обов'язків щодо управління майном дитини є підставою для покладення на них обов'язку відшкодувати завдану їй матеріальну шкоду.
Дохід, одержаний від використання майна малолітньої дитини, батьки мають право використовувати на виховання та утримання інших дітей та на невідкладні потреби сім'ї.
Неповнолітня дитина розпоряджається доходом від свого майна відповідно до Цивільного кодексу України (див. «дієздатність неповнолітньої дитини»).
Аліменти, одержані на дитину, є власністю того з батьків, на ім'я кого вони виплачуються, і мають використовуватися за цільовим призначенням. Неповнолітня дитина має право брати участь у розпорядженні аліментами, які одержані для її утримання. У разі смерті того з батьків, з ким проживала дитина, аліменти є власністю дитини. Опікун розпоряджається аліментами, які одержані для утримання малолітньої дитини. Неповнолітня дитина має право на самостійне одержання аліментів та розпоряджання ними відповідно до Цивільного кодексу України.
У разі смерті одного із батьків малолітні, неповнолітні діти спадкодавця, успадковують, незалежно від змісту заповіту, половину частки, яка належала б кожному з них у разі спадкування за законом (обов'язкова частка) (ст.1241 ЦК України). У випадку успадкування за законом діти спадкодавця, у тому числі зачаті за життя спадкодавця та народжені після його смерті, входять у першу чергу спадкоємців (ст.1261 ЦК України).
Обмеження прав дитини (людини) може бути встановлене тільки у випадках, визначених Конституцією і законами України.
Шановні батьки, опікуни, піклувальники! Звертаюся до Вас з проханням приділяти належну увагу своїм дітям, підопічним та їхнім проблемам.
Катерина ПАНЬКОВЕЦЬ, заступник начальника служби у справах дітей РДА.
