Здається, того дня ніщо не віщувало біди. Все йшло звичним, буденним порядком. І лише невидима присутність якоїсь гнітючої туги не давала спокою...
Так було тієї осінньої ночі 1947 року, коли домашній спокій багатьох людей порушив переривчастий стук у двері. Згодом цей стук страшним громом обрушився на всю Україну. Люди, які й досі не могли оговтатися від жахливих наслідків війни, знову стали жертвою політики радянського уряду. Ніхто й гадки не мав, що востаннє бачить своїх рідних та близьких. Нікому не було відомо про таємничу домовленість між країнами комуністичного блоку про обмін населенням. Таким чином вище керівництво радянської держави прагнуло позбутися опозиційно налаштованих елементів. І, як наслідок, сотні тисяч українців “добровільно-примусово” змушені були виїхати до Польщі, Чехії, Словаччини та найвіддаленіших куточків Радянського Союзу. Чимало незгодних з такою політикою поплатилися за це своїм життям.
Батьківський поріг, спогади дитинства - все це залишилося у минулому, а попереду - незвідана дійсність. І який “подарунок” долі чекає у майбутньому, залишається незбагненною таємницею.
Такі безрадісні думки не полишали кожного, хто став жертвою тоталітарного режиму. Їм хотілося вірити, що життя зіграло з ними злий жарт, що не все ще втрачено. Проте з кожним днем нестерпні, жахливі умови життя переконували в протилежному.
Але навіть це не змогло знищити національний дух. Взаємодопомога, наполегливість і витримка стали вірними помічниками українців. Вражає, що, перебуваючи за незліченну кількість кілометрів від Батьківщини, вони змогли зберегти рідну мову, культуру, національну самобутність нашого народу. За це хочеться низько вклонитися всім тим, хто зумів вистояти і повернутися на рідну землю, і тим, хто не дожив до цього. Їх любов до рідної землі, прагнення бачити Україну квітучою державою у сучасному світі заслуговують поваги.
Катерина ОМЕЛЬЧУК,
с. Миротин.

Comments are now closed for this entry