Все, що залишилося від спортивного комплексу у Здолбунові.
Давайте, шановні читачі, уявимо собі таку картину: воскресли наші батьки і діди, і подивилися на те, що зробили ми, їх нащадки. У селах району вони померли б удруге, бо такого спустошення їх серця, напевне б, не витримали. Не інакше, сказали б воскреслі, дітям та внукам довелося пережити ще страшнішу війну, ніж була в сорокових роках минулого століття. Чому? Та тому, що після тієї війни у нас були набагато менші руїни, ніж зараз. Звичайно, старожили пам‘ятають зруйнований залізничний вокзал, спалену школу у Мізочі і багато інших злодіянь загарбників. Але подивіться сьогодні на цукровий завод у тому ж Мізочі, на хлібозавод у Здолбунові, на тваринницькі ферми у Дермані Другому, на руїни у Білашеві, Волиці, Уїздцях, на колишні склади отрутохімікатів у селах-це ж справжнісінький жах. Думаю, що перепало б нашим сучасникам від предків. Неодмінно б побили. І було б за що!
Один високопосадовець в угоду своїм амбітним планам зруйнував цукровий завод у Мізочі, котрий забезпечував людей роботою і багатьма соціальними благами, інший доклав зусиль для руйнації заводу електроосвітлювальної арматури та комбікормового заводу у тому ж Мізочі, відгодівельного комплексу ВРХ у Волиці, торгівельного центру в Уїздцях, ще хтось постарався вщент зруйнувати садибу пана Марцинковського у Дермані Другому, де були і контора колгоспу, і сільська бібліотека, а згодом мав запрацювати цех по переробці молока та фруктів. А міська влада з десяток років тому зруйнувала мало не готовий до вжитку спортивний комплекс у Здолбунові з сучасними майданчиками, футбольним полем, тенісним кортом і спорудою,у котрій мав бути навіть плавальний басейн!
Руїни заводу електроосвітлювальної арматури у Мізочі.
А де поділася добре оснащена районна друкарня, на базі якої за часів СРСР проводилися навіть республіканські семінари по впровадженню повнокольорового друку?! А згадайте, яким красенем був піонерський табір у Заліссі!
Нагадування про відгодівельний комплекс у Волиці.
Зруйнували і розікрали все, що було створене багаторічною важкою працею людей. І навіть не одного покоління! То хто ми ? Хто така влада, яка допустила це? Чого ми всі варті після цього спустошення? Нагород, які щедро роздавала та ж сама влада, чи осуду нинішнього і майбутніх поколінь? Скоріше за все, другого. Бо в результаті сотні, а, можливо, й тисячі людей залишилися без роботи, бо в результаті діти і внуки наші дивуються, чому ж через 65 років після війни вони спостерігають руїни, на яких сміливо можна знімати кінофільми про ту страшну війну, не будуючи ніяких штучних декорацій.
Тут виробляли комбікорми.
Є люди, котрі скажуть: а який толк з тих колгоспів і з тієї підневільної праці колишніх колгоспників?
Відповім. А ви запитайте про це у здовбичан, у жителів Копиткова, Ільпіня і Новосілок, у трудівників села з Гільчі. Що краще, мати роботу,чи взагалі сидіти і нидіти, як в інших селах, де пройшла руйнація?
Фермські руїни у Дермані Другому.
У багатьох селах району нічим сьогодні зорати поле, нічим підправити дороги, люди не хочуть нині косити сіно в своїх садах, не бажають іноді засівати власний клаптик землі… А ще вони запитують себе і владу, чому ж це аж по 8 з лишком гривень коштує кілограм цукру і відсутня мотивація й інтерес до вирощування цукросировини в підсобних господарствах? Чому за безцінь скуповують у селян молоко, за яке й води газованої у магазині не придбаєш, а в той же час звичайна сільська корова стає твариною, яку незабаром, як з гіркотою жартують дотепники, можна буде заносити в Червону книгу України. Вони чудово розуміють, хто в цьому винен і який монополіст у зговорі з іншими довів їх до такого життя. Але що поробиш, коли навіть у 2004 –му, коли влада отримала величезний кредит довір‘я народу, цей самий народ, який є носієм влади, просто “кинули”.
Мізоцький цукрозавод. Колись тут кипіла робота.
Після війни минуло вже 65 років! Після здобуття Україної омріяної незалежності - майже 19. Що ж чекає нас всіх завтра? Чи спроможеться нова влада залікувати рани, завдані селу і місту в результаті недолугої політики? Люди хочуть вірити і вірять, як і завжди. Дай то, Боже, щоб ця віра не була знову обманутою! Бо з руїнами навколо можна справитися, набагато важче справитися з ними тоді, коли вони зачіпають душу і серце.
Володимир Дрозюк,
член Національної спілки журналістів України.
Фото автора.
Будинок, у якому були контора колгоспу, клуб та бібліотека дерманців.
А це руїни ремонтної майстерні у Дермані Другому.
Тут колись випікали здолбунівський хліб.
Уїздецький довгобуд - торгівельний комплекс.
