Відповідь на лист Ніни Остроголов у газеті «Нове життя» Відповідь на лист Ніни Остроголов у газеті «Нове життя» від 18 травня

Шановна редакціє «Нового життя»!
Прочитала у вашій газеті лист Ніни Павлівни Остроголов й вирішила подискутувати з нею щодо написаного.
Ніно Павлівно, дякуйте Богові, що ваші рідні пережили війну і залишились живими. Що ні вони, ні їхні ровесники не потребують ні поклоніння вічному вогню, ні «військового кулешу», ні «фронтової чарки пам’яті», бо все це без молитви за своє здоров’я і за вічний спокій тих, хто поклав своє життя у цій війні, розв’язаній двома безумцями, – невігластво.
Я – дитина війни. І скільки себе пам’ятаю, пригадую день Юрія Переможця, бо в нашій родині це був день родинного поминання мого дядька, старшого маминого брата Юри, якого в 1944 році мобілізували з сусідськими хлопцями на вій­ну. Йому було 18 років. З тих хлопців лише один повернувся живим і розповідав, що їм навіть погонів не встигли пришити і погнали перед танками в атаку. Це було на території Румунії. Сусід Михайло, який вижив, повернувся пораненим і контуженим, розповів, що в тому бою чув останній вигук Юри: «Хлопці, прощавайте, я вмираю!». Але батькам прийшла звістка про те, що він пропав безвісти. До смерті батьки не могли змиритися із загибеллю сина і сподівалися на чудо, бо як можна молитись за упокій дитини, яку не хоронили? Цей біль ніколи не мине, а пам’ять про Юру живе в його племінниках та їхніх дітях: сини двох братів і внук найменшої сестри – носять ім’я Юри, а 6 травня – у нас день родинної скорботи. Всі ми молимось за душу вбитого воїна Юрія, вічна йому пам’ять і царство небесне, подаємо милостиню і передаємо спогади про нього нашим дітям і онукам.
Що стосується думки Ніни Павлівни щодо голови адміністрації Сергія Юрійовича Кондрачука, то це вже звичайнісінька помста «обуреної групи людей», яких вшанували не за радянським сценарієм, а запропонували помолитись у храмах за вбитих воїнів і здоров’я живих. Так, як це робить весь християн­ський люд. Ніна Павлівна лякає нас «штатами» і «колонією», але дозвольте вам нагадати: багато полонених радянської армії, які вижили, влаштували своє життя у країнах, створивши потужну українську діаспору. Тих же, хто повернувся в СРСР, згноїли в таборах, як «изменников Родины».

Вам, Ніно Павлівно, щиро раджу вибачитись перед головою РДА. Можливо йому, як людині молодій, і не все вдається, та й час нелегкий – війна з російським окупантом, церковна проблема, блокування реформ, нестача фінансів – все це лягає тягарем на плечі влади. Але не бачити позитивних зрушень може хіба тільки той, хто їх не хоче бачити. Адже засіваються запущені поля, ремонтуються дороги, будуються котеджі, ремонтуються зупинені на роки підприємства, освітлюються вулиці сіл і районного центру, магазини заповнені продуктами і вже не треба їхати у Рівне та вистоювати довжелезні черги за 200-грамовою пачкою масла. Нам, українцям, залишається тільки дякувати Богові й просити в нього миру та здоров’я. Та ще закачати рукави і трішки попрацювати на благоустрій в дворах, скопати грядочки, посіяти квіти, привчити діток підтримувати порядок, щоб не руйнували гнізда пташок, а навпаки змайстрували їм годівниці й підгодовували, адже це виховує в дитині людину.
І, мабуть, найголовніше. Не варто чекати офіційних заходів для ветеранів тільки від влади, а й самим піклуватися про людей, які нас оточують, реагувати на їхні проблеми й намагатися допомогти їх вирішити.
Антоніна МЕЛЬНИЧУК,
почесний голова Здолбунівського р/о «Просвіта» ім. Т. Г. Шевченка.

Додати коментар