Нелегка і небезтурботна пора мого дитинства припала на повоєнні роки. Разом із сестрою підростали без батька, якого забрала війна. Всяко було: і голод допікав, і дощ на голову крізь діряву стелю крапав. Допомогти з ремонтом було нікому. Пригадую: як тільки дощ, носила нас мама на руках по всій хаті, ховаючи від нього.
Мешкали ми тоді на хуторі с. Птича Дубенського району.
Збіг час, і доля моя обернулась так, що нині я живу у Здолбунівському будинку-інтернаті. Перебуваю там з грудня минулого року і скажу, що заклад цей став надійним прихистком моїй одинокій старості.
Очолює будинок-інтернат Олег Юрійович Висоцький - справжній господар, а у колективі трудяться добрі і чуйні люди.
На городі закладу є усе, що треба, у садку - яблуні, горіхи, вишні. Працівники кухні, стараючись урізноманітнити меню стареньких, готують смачні супи, борщі, каші, котлети тощо, завжди ввічливо обслуговують підопічних. Для нас випікають різні сорти хліба, а нещодавно дуже порадували пирогами з вишнями, рум’яними та пухкими, як домашніми...
Я щиро вдячна місцевій владі, керівнику будинку-інтернату за те, що є такий заклад, і переконана, що нам усім, хто тут живе, треба щомиті бути вдячними тим, хто про нас піклується, - лікарям, санітарочкам, працівникам пральні, пекарні, кухні, бібліотеки.
До речі, щоб наші будні не були одноманітними, в інтернаті теж дбають. Наприклад, днями до нас навідались бібліотекарі центральної районної книгозбірні із розповіддю про літературні новинки, запропонували ознайомитись із цікавим та корисним виданням під назвою «Інва.net».
...Оглядаюсь на пережите, і в пам’яті знову зринає дитинство. Те, як колись мама, бідна й голодна, попри усі труднощі, не ремствувала на долю і нас, малих, учила щоранку і щовечора дякувати Богові за все, що є.
Дивлюсь на сьогодення. Тепер ми ситі і доглянуті. Та мало хто дякує за все, що сотворив для нас Господь...
Галина Дем’янівна
ГРИЩУК,
підопічна Здолбунівського будинку-інтернату.

Comments are now closed for this entry