Шістнадцятого січня в Україні вшановують захисників Донецького аеропорту. Вони 242 дні, з 26 травня 2014-го по 22 січня 2015 року, тримали оборону цього стратегічного об’єкта. Аеропорт обстрілювали з артилерії, «Градів», мінометів, танків, цілили у бійців ворожі снайпери. Попри нескінченні спроби захопити летовище герої позицій не здавали. Мужність і незламний дух цих воїнів вразили навіть ворогів. Ті почали називати нескорених захисників ДАПу кіборгами, бо тільки роботи здатні витримати настільки важкі умови і випробування. За майже вісім місяців протистояння артилерія ворога практично знищила важливі частини летовища. Останньою 13 січня 2015-го року від масованих обстрілів, завданих агресором, впала диспетчерська вежа ДАПу - спостережний пункт військових ЗСУ. В наступні дні, 18-21 січня, внаслідок підриву терміналу ДАПу загинули 58 захисників, які героїчно відстоювали цей плацдарм. А 21 січня ухвалили рішення відвести українських військовослужбовців з нового терміналу, бо той був уже повністю зруйнований… За офіційними даними, під час оборони Донецького аеропорту загинуло понад 200 воїнів-захисників, 440 отримали поранення, 16 потрапили в полон. Багатьох захисників ДАПу відзначено державними нагородами, багатьох, на жаль, посмертно. Назва «кіборги» стала символічною, і для нас усіх є уособленням незламності бойового духу, стійкості, героїзму. Серед тих, хто захищав Донецький аеропорт, були і бійці з Рівненщини. Назавжди в когорті «кіборгів» залишились наші земляки Василь Жук зі Здолбунова і Юрій Дацюк з Глинська. Саме про Юрія наша подальша розповідь.

Син – промінчик сонця
У кожній сім’ї з появою первістка не тільки додається клопоту, в ній примножується щастя. Батьки не тільки турбуються про маля, вони, окрилені радістю, мріють про світле майбутнє для своєї дитини, з вірою просять у Господа їй доброї долі. Раділо народженню синочка і подружжя Марії Петрівни й Анатолія Леонтійовича Дацюків з Глинська.
Їх маленький, якого назвали Юрою, вперше глянув на світ 27 січня 1987 року. Ріс допитливим, активним хлопчиком. А ще – добрим, працелюбним, привітним і товариським. Не цурався сільської роботи, змалку охоче допомагав мамі й татові по господарству, трохи старшим залюбки доглядав коней, яких утримували.


Юра завжди мав багато друзів, адже був щирим, нікого не ображав, завжди відстоював справедливість. Він полюбляв «крутити» велосипеди й мотоцикли, грати у волейбол. А для своєї молодшої сестрички, Тетяни, зумів стати братом-підтримкою, братом-надійним другом, братом-захисником. «Ми були дуже дружні, стояли один за одного горою», - згадує Тетяна.

Стелився шлях
У 2004 році Юрій Дацюк закінчив Глинську школу. Згодом його призвали на строкову військову службу. Попри те, що хворів на астму, від повістки не відмовився, комісію медичну якось пройшов. Строкову з честю відслужив у десантних військах. В армії набув низку важливих навичок і гарту. Після повернення додому влаштувався на роботу в лінійний відділ міліції. Вирішив здобути вищу освіту і вступив до Одеської юридичної академії. Навчався заочно і працював. Тепер уже сестра була помічницею при підготовці до сесій, хвилювалась і вболівала за брата-студента. Батьки тішилися й гордилися ними. Через деякий час довелося хлопцеві скуштувати й скропленого потом заробітчанського хліба - трудився з бригадою земляків на будовах в Україні, потім уже й за кордон виїжджав на роботу. Допомагав рідним, мріяв про щасливе гідне життя не тільки для себе, а й для всієї України. Але шлях, що прокладала йому доля, змінила війна…

На захист Батьківщини
- Коли Юрі принесли повістку, його не було в Україні, саме працював за кордоном. Тому не хотіли одразу казати. Знали: наш Юра не стане ховатися. Для нього Батьківщина – святе, складеної під час військової служби Присяги він не порушить. Брат так і вчинив. Щойно дізнався про повістку, попрямував до військкомату, попри астму, знову зумів пройти медкомісію, - згадує сестра Юрія Тетяна. - Спершу хлопців з того призову направили на військовий вишкіл у навчальному центрі в Яворові, що на Львівщині, далі вони мали вирушити в зону АТО. Юрі тоді ще дозволили навідатись додому. Приїхав. Провідував мене в лікарні, де вагітною перебувала на збереженні. Підтримував, жартував. Ми багато розмовляли. Звісно, і я, і батьки дуже тривожились, але ніхто з нас тоді не допускав думки, що ті зустрічі можуть бути останніми… Тривав перший рік війни, забезпечення в армії належного тоді не було. Тож перед відправкою в АТО ми збирали необхідне солдату спорядження як могли. Багато у цьому допомогли волонтери, за що їм дуже вдячні. Юра поїхав на Схід влітку, у серпні 2014-го...
Він служив у 80-тій окремій десантно-штурмовій бригаді, був навідником. У складі свого підрозділу виконував завдання із захисту України. Костянтинівка, Піски, ДАП – таким був його фронтовий шлях.
- Юра - завзятий патріот, завжди підтримував бойовий дух побратимів. Чесно дружив, відстоював справедливість. Своєю щирістю і добротою запам’ятався не тільки товаришам. Ми й зараз спілкуємось з волонтеркою з Костянтинівки, вона там допомагала нашим бійцям, так познайомилась і з Юрою. Відгукується про нього тільки з повагою, - розповідає Тетяна. - На початку січня 2015 року підрозділ, в якому служив наш Юра, направили на захист Донецького аеропорту. Впевнена, всю правду про те, яке там було пекло, знають тільки ті, хто брав участь в обороні летовища. Ми ж дізнавалися що відбувається у ДАПі, дослухаючись до новин… Знали про нелюдські умови, жахливі обстріли… Але Юра нам жодного разу не поскаржився, не сказав, що йому страшно чи складно, навпаки – підбадьорював і нас, і побратимів. По телефону ми спілкувались чи не щодня. Розмовляли ще і на Водохреще, 19-го січня. А 20-го дзвінок з братового номера ще був, але голосу Юри ми вже не почули…

Пам’ять. Материнська надія
Спочатку надходили повідомлення, що Юрій в полоні, його рідних запевняли, що він буде першим, кого обміняють. А потім родина отримала страшну звістку: згідно з результатами експертизи ДНК, їх син і брат серед загиблих. Почорніли від горя батьки, плакала сестра. Тато і дядя Юри вирушили у найболючішу і найчорнішу дорогу. Воїн повернувся додому навесні, у квітні, в закритій труні. Поховали героя в рідному селі...
За мужність і звитягу Юрій Дацюк нагороджений (посмертно) орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня, нагрудним знаком «За оборону Донецького аеропорту», на будівлі школи у Глинську на його честь встановлено меморіальну дошку, з пошаною згадують його земляки.
Лише материнське серце Марії Петрівни, всупереч всьому, повниться надією, що її Юра живий, і вірою, що він колись повернеться…
Олена СНІЖНА.

Додати коментар

Всі коментарі – це не редакційні матеріали. Якщо ви вважаєте, що якась інформація не відповідає дійсності і маєте на те суттєві підстави - напишіть нам info@newlife.rv.ua і адміністратор розгляне ваш лист у найкоротший термін.
Коментарі друкуються тільки за попередньої модерації.


Захисний код
Оновити