Та чи всі готові покинути рідний дім, щоб піти в інтернат для людей похилого віку?

Діна ТРАЧУК

На кожного з нас у майбутньому очікує старість, і хочеться прожити її у комфорті та спокої. Добре, коли поруч діти та онуки, які можуть доглянути за старенькими. Та є чимало самотніх літніх людей. У них немає дітей, а відтак нема й онуків. Як їм жити й у своїй немочі давати собі раду? У державі на цей випадок передбачена соціальна підтримка для самотніх та немічних людей. Соціальні працівники надають допомогу людям похилого віку вдома, або ж їм пропонують перейти жити в спеціальний інтернат для старих людей.

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ ДОСВІД
У Європі для догляду за старими людьми винаймають доглядальниць, які проживають разом із пенсіонерами та піклуються про них. І, до речі, таку роботу часто виконують заробітчанки з України.
У нашій країні рідко зустрічаються сім’ї, де власних батьків на старість віддають до інтернатів, а про доглядальниць взагалі не може йти мова. Це викликає людський осуд. Оточуючих дивує, а іноді й обурює, що маму чи батька власні діти віддали до спеціалізованого закладу. І ніхто не задумується, що там можна жити у комфортних умовах, займатися особистими справами та при цьому мати душевний спокій та рівновагу. Що не завжди можна отримати вдома, поруч із рідними. Адже різні покоління мають кардинально різні інтереси та погляди на життя.


Різниця між Україною та Європою у більшості випадків полягає тільки в одному – в матеріальній забезпеченості. Тобто, якщо європейці готові витрачати чималі кошти на комфортну старість батьків у будинках інтернатного чи пансіонатного типу, то наші українці змушені віддавати батьків на утримання держави через неспроможність їх забезпечити, оскільки ті хворіють, потребують дорогих медикаментів або ж дороговартісного лікування.

ВАЖКА ДОЛЯ БАГАТОДІТНОЇ МАТЕРІ
Діна Пантеліївна Трачук проживає у Здолбунівському будинку-інтернаті для громадян похилого віку та інвалідів вже одинадцять років. Можливо якби її доля склалася дещо інакше, то жила б зараз із чоловіком та дітьми. Та сталося інакше. Жінка пригадує, як у 23-річному віці потрапила в автокатастрофу, наслідками якої стали важкі травми та переломи.
– Перевернувся з людьми вантажний автомобіль. Я була в кабіні. Мене нею накрило та затисло. Дуже багато загиблих було, а у мене ж усе було зламане: таз, хребет, ліва рука та нога. Всього 33 переломи було. Чоловік офіцером служив, то я лежала у військовому госпіталі, там добре за мною доглядали, – розповідає жінка.
Проте через значну кількість переломів і пошкоджений хребет, чоловік, подумавши, що дружина залишиться інвалідом, не зможе ходити, покинув її. На той момент у подружжя було двоє малих дітей. Проте жінка була молода, кістки зрослися, стала на ноги і через якийсь час вдруге вийшла заміж і народила ще одну дитину. Проте і з цим чоловіком чомусь життя не склалося. У 32 роки Діна Пантеліївна виходить заміж втретє за чоловіка молодшого на 7 років та невдовзі народжує ще двох дітей. Та через гулянки чоловіка, змушена розлучитися і з ним.
Без чоловічої підтримки жінка сама давала раду дітям. Працювала довгий час в торгівлі, проте з метою отримати квартиру, пішла працювати на цементно-шиферний завод.
– В шиферному цеху працювала мотористкою, дуже важко було, місяці два попрацювала і стало мені ноги віднімати через травму. Лікар тоді мені сказав – тільки легка робота. Перейшла на легшу роботу – черговою. Пропрацювала 9 років, вручили мені медаль за добросовісну працю і квартиру дали, – розповідає пані Діна.

ІНТЕРНАТНЕ ЖИТТЯ
Прожила у тій квартирі 17 років, а потім її довелося продати і гроші розділити між дітьми. Найстарша дочка померла, у середньої шизофренія, тому вона перебуває в Острозькій психіатричній лікарні. В інших дітей свої власні сім’ї, є діти з онуками, а житла відповідного потребі немає. Тому Діна Пантеліївна прийняла рішення піти до будинку-інтернату. Хоча зізнається, якби у когось з дітей був власний будинок, то залюбки переїхала б жити до них. Зі слів жінки зрозуміло, що вона вибаглива, особливо у їжі.
– Вдома я завжди смачно готувала, бо так мене мама навчила, тому цю їжу казенну не дуже хочу їсти. Ходжу в буфет, ковбаски собі куплю, ще щось смачненьке. Або ж на ринок чи в супермаркет. Іноді син чи онук щось завезе.
Не тільки до харчування, а й до зовнішнього вигляду прискіплива пані Діна. У свої 74 роки вона фарбує очі та губи, а на свій ювілей у січні хоче зробити завивку, щоб святковіша зачіска була.
– Дочка мені олівці для очей і креми передає. Дивитися за собою треба обов’язково. Це просто погода така, то я трохи прихворіла, дуже кістки «ламає», а так я губки підмалюю і вії, щоб краще виглядати, – каже пенсіонерка.
Образи на дітей не тримає, бо ж добровільно сюди пішла жити. Та й діти з онуками її провідують. Щоправда, зараз дочка і сини за кордоном, на заробітках.
– Мусять гроші заробляти, бо ж сім’ї мають. Але про мене не забувають, допомагають мені ліки купувати, бо ж дорого, а я часто хворію, пенсії на все не вистачає. Дочка візок передала із закордону, щоб мені тут зручно було, – розповідає жінка.
На запитання про спокій реагує позитивно, і погоджується, що у її віці хочеться побути наодинці, у спокої. І розповідає що дев’ять років в інтернаті жила в кімнаті сама, бо ще могла себе обслужити. А два роки тому спіткнулася, впала, і старі травми знову нагадали про себе, зрушилося з місця стегно. Тому зараз пересувається на інвалідному візку і тепер мусить ділити кімнату ще з однією хворою.
– Як держуся за щось, то можу стояти на ногах. Думаю, через якийсь час зможу знову ходити. Тоді піду звідси на другий поверх, де раніше жила, бо самій набагато краще і легше, – стверджує Діна Пантеліївна.
Жінка дуже чекає одужання і не втрачає надії, що скоро знову повернеться у свою стару кімнату, де мала тишу і спокій. І переконана, що жити у закладах такого типу абсолютно нормально, адже умови є, може й не такі, як хотілося б, та загалом непогані. Вона ніколи не осуджувала своїх дітей, бо добре розуміє, що їм теж нелегко й вони потребують комфортного життя. І жодного дня не жалкувала, що погодилася самовільно піти сюди.
Звичайно, рівень наших будинків-інтернатів, як і рівень життя в цілому відрізняється від закордонних, проте чимало громадян усвідомлено залишають власні сім’ї, щоб усі мали змогу жити добре. Адже конфлікт поколінь у житті завжди був та й залишиться. Тому дуже важливо, щоб батьки і діти могли приймати виважені рішення, які будуть влаштовувати обидві сторони. І прекрасно, коли думки збігаються й ніхто ні на кого не тримає образ.
Марина КОЛОДИЧ
фото автора

Додати коментар

Всі коментарі – це не редакційні матеріали. Якщо ви вважаєте, що якась інформація не відповідає дійсності і маєте на те суттєві підстави - напишіть нам info@newlife.rv.ua і адміністратор розгляне ваш лист у найкоротший термін.
Коментарі друкуються тільки за попередньої модерації.


Захисний код
Оновити