Минулого тижня депутати Верховної Ради Украї­ни неочікувано в першому читанні ухвалили мовний законопроект. В ефірах чути висловлювання про те, що тільки-но настає пора нових виборів, то й витягається нагора мовне питання. Але чи на часі воно? Чи до мови країні й людям, коли у нас війна і тотальні злидні, які спонукають шукати ради у наймах за кордоном?

Спробуймо розібратися: то на часі чи ні? Та й чому взагалі постало питання про ухвалення нового мовного законодавства? А передусім тому, що 28 лютого 2018 року Конституційний Суд України так званий «Закон Колесніченка-Ківалова» (від 3 липня 2012 року) визнав неконституційним через порушення Верховною Радою процедури його розгляду та ухвалення (пам’ятаєте, як було: «развели как котят»). Це рішення оголосили обов’язковим, остаточним і таким, що не може бути оскаржене. А це значить, що відтоді й донині в Україні не було чинного закону про державну мову.
На наслідки ж сумнозвісного закону Колесніченка-Ківалова у тій політичній ситуа­ції, що на сьогодні склалась, не зважати далі також уже не можна. Внаслідок цього закону російська мова отримала статус регіональної у 13-ти з 27-ми територіальних одиниць України. Це міста й регіони, де кількість носіїв російської перевищувала 10 відсотків. Крім того, цей закон настільки потіснив українську мову з теле- та радіомовлення, що деякі українські ефірні мовники майже повністю перейшли на російську. Станом на кінець 2013-го тільки кінопрокат та освіта залишились сферами, де українська мова все ще тримала позиції, на реш­ту ж пішла атака «повзучої русифікації».


Із чотирьох представлених мовних законопроектів депутати обрали й проголосували 4 жовтня за четвертий – 5670-д, який є спільним напрацюванням парламентського комітету з питань культури і духовності та громадськості. Чимало фахівців відзначають, що саме цей законопроект є найвдалішим. Інші додають, що у такий спосіб депутати виповнюють свій борг перед Україною.
Закон, який захищає українську мову та ставить її в пріоритет номер один, потрібен був давно. Проте дочекалися російської окупації, яка прикрилася парасолькою захисту прав російськомовного населення, дочекалися брутального захоплення Криму, розв’язання збройного конфлікту на Сході України. І ще цьому не кінець. Бо невизначеність, нечіткість і нетвердість позиції щодо статусу рідної мови – то підґрунтя для нових конфліктів. От і маємо нинішній «угорський» мовний конфлікт, нещодавній паспортний конфлікт, що завершився висилкою з України угорського посла і напруженими відносинами ще з
однією державою-сусідкою. «Чия мова – того й держава» – гасло українських правих може й різке, але життя засвідчує, що воно справедливе. Бо всяка експансія починається тихо: з мови, із запуску в наші ефіри чужомовних пісень, чужомовних дитячих мультиків, чужомовних назв та брендів, реклами. Нам заштовхують це до свідомості непомітно, а затим ми вже й самі не знаємо, чому на весіллях та хрестинах витанцьовуємо під російську попсу і це не ріже нам слух. Чомусь називаємо своїх діток чужими іменами. Чомусь, геть не замислюючись, запросто вмикаємо малюкам російськомовний варіант «Маші і ведмедя» чи купу інших мультиків, яких нам чомусь пропонують набагато більше, ніж україномовних. А через якийсь час приходить з чужої держави диктатор та й каже, що нас захищатиме, бо ми ж бо рускоязичні, а значить – їхні. А коли ті руско­язичні ще й ідентичність свою втрачають, тобто не вважають себе українцями, не задумуються над цим та ще й готові за гроші вийти на мітинг і покричати «Росія» та «Путін, пріді», тоді все завершується сценарієм кримським або донецьким. А тоді кажуть, що Україна їх зрадила. Я погоджусь з цим лише в тому сенсі, що недогледіла. Як бува, що погана мати своїх дітей недостатньо пильнує, так і ми з 1990-х і до 2000-х не догледіли ці регіони. Держава не напрацювала розумної толерантної мовної політики, щоб зрусифіковані за радянських часів регіони України потроху перетворювати на україномовні. Хочеться згадати в цьому контексті особистий досвід.
Наприкінці 1970-х нас, випускників Дубенського педагогічного училища, відправили на роботу в Дніпропетровську область. Я потрапила до м. Кривий Ріг, де стала працювати вихователькою в дитячому садочку. Агресивна політика перемішування національностей, коли спеціалістів із західних областей посилали на роботу якщо не в Росію, то в російськомовні області, була для Радянського Союзу нормою. Але яким же було здивування моїх одногрупників з Дубенського педучилища та й моє, коли зрозуміли, що у Кривому Розі немає жодного дитячого садочка, який би послуговувався українською мовою. Тож нам довелося ламати язик та переходити й собі на російську. Для вихідців з поліських районів Рівненщини це було нестерпно, тож дочекавшись першої відпустки, мої одногрупники стали шукати всіляких приводів, аби втекти додому. Я ж залишилась у Кривому Розі на цілих три роки (саме такий термін необхідно було тоді відпрацювати на місці призначення), а затим вступила до Дніпропетровського університету. Згадуючи той час, впевнено констатую, що саме перебування в тому регіоні й сформувало мою національну свідомість. Адже як було не помічати, що діточок в садок приводять україномовні бабусі-дідусі, нерідко й україномовні батьки, а малятам можливості говорити рідною мовою вже не залишають. Заняття українською планувалося одне на місяць. Скажіть, чи можна було навчити дитину розмовляти українською за 35 хвилин у місяць? В той час персонал у двох садочках, в яких я за три роки в м. Кривий Ріг попрацювала, також був україномовним – няні й виховательки між собою спілкувалися українською, а з дітками переходили на російську. У Дніпропетровському університеті, куди я вступила у 1981 році на відділення «українська мова та література» філологічного факультету, українською нам викладали власне лише українську мову та літературу. З 50-ти моїх однокурсників 70 відсотків на перервах теж переходили на російську. В громадському транспорті на нас, україномовних, озиралися, як на чужинців.
Однак чи не найболючіше дістала мене русифікаторська політика імперської держави вже в незалежній Україні. Тоді, коли я у Рівному пішла працювати вчителькою української мови й літератури в російську школу. Повірте, назвисько «учілка» не дотикало так, як те, що половина, а то й більше учнів класу від вивчення української мови звільнені. Учитель української мови та літератури був поставлений в такі умови, де зневажали як предмет, так і його самого. Уявіть собі: у класі 35 учнів. З них вивчають твій предмет 15 або 18. Решта – також присутні. Учитель не має права виставити їх за двері, щоб не заважали працювати з тими, хто предмет вивчає. Натомість вони мають право ходити, говорити, штовхатися, грати в азартні ігри тощо. Зауважень вчителя української до уваги не беруть, бо він їм не вчитель. Натомість учитель російської мав купу привілеїв, як-от поділ класу на дві групи та надбавку до зарплатні, його предмет був одним з найшанованіших і базу для його вивчення школа забезпечувала найкращу.
Щоб Україна заговорила українською, треба подбати не лише про законодавчу основу, а ще й про соціальний престиж нашої рідної мови. Щоб не було, як колись моїм землякам, соромно за свою українську, щоб не відчували себе україномовні в Україні другосортними й приниженими. Щоб не кортіло почванитися перед земляками відмінною російською. Щоб так, як помічаємо сміття в хаті та беремося за прибирання, стали ми відчувати засміченість і свого мовлення суржиком, негарною сумішшю російської-української-діалекту й ще бозна якого сленгу, а часто-густо й нецензурного слівця. Щоб не смів чиновник на робочому місці розмовляти мовою північного сусіда. Їдемо ж бо до Польщі на заробітки й коли там мовний закон на місці, то ми, іноземці, за тиждень-другий вже спілкуємось їхньою мовою. Чому такі самі іноземці – росіяни – не говорять нашою?
Людмила МАРЧУК

Додати коментар

Всі коментарі – це не редакційні матеріали. Якщо ви вважаєте, що якась інформація не відповідає дійсності і маєте на те суттєві підстави - напишіть нам info@newlife.rv.ua і адміністратор розгляне ваш лист у найкоротший термін.
Коментарі друкуються тільки за попередньої модерації.


Захисний код
Оновити