Сама поява проекту Нової української школи, нехай пізно, на 27-му році життя в незалежній державі, але радує. Адже школа, підхід до виховання нових поколінь, взаємини всередині школи між учнем і вчителем, як і між самими педагогами та директором – це свого роду дзеркало, в якому відображається саме суспільство, рівень його зрілості. І це, вочевидь, закономірно, що Нову українську школу впроваджують не у 1991-му чи навіть 1999-му, а у 2018-му, коли ведуть у перший клас своїх дітей ті українці, котрі народилися на початку в 1990-х. Виросло покоління, на порозі виходу зі школи – друге.


Впровадження Нової української школи означає, що наше посттоталітарне суспільство до цього вже дозріло. Далі у своєму розвитку воно гальмує через нестачу громадян нової якості. Щоб зрушити у своєму розвитку з мертвої точки, успішно розвиватись, суспільство потребує вільної, гідної, внутрішньо наповненої особистості, яка продукуватиме нові цінності. Суспільство потребує і нових взаємовідносин між людьми та поколіннями. Ось для чого потрібна нам школа нової якості.
Згадаймо разом власне дитинство, шановні читачі. У багатьох воно проходило в радянській школі, у когось в пострадянській і мало чим відрізнялося. Так, вчителів і вихователів, безумовно закликали сіяти розумне, добре, вічне і у радянській школі. Проте вже з дитячого садочка починалося нівелювання і пригнічення особистості, вправляння її в потрібні рамки. Пригадую, як колись, на зорі своєї педагогічної діяльності я дев’ятнадцятирічна вихователька дитячого садочка, попросилась до своєї старшої колеги зі званням методиста посидіти в її старшій групі й поспостерігати, як працює досвідчений педагог. Ця група вважалася кращою у всьому садочку. Яким же було моє здивування, коли за дві години перебування у групі, де до трьох десятків п’ятирічних малят, я не почула не те, що звичного дитячого галасу, сміху, але й жодного слова, промовленого малюками вголос. Діти в групі спілкувалися, пересуваючись навшпиньках та напівприсядки, лише пошепки. Бо так наказала вихователька. Ослухатися цього наказу не смів ніхто.
Вже після закінчення університету працювала я в середній школі заступником директора. Кращий учитель-предметник, яка викладала там хімію, якось на перерві й поділилася зі мною, молодим педагогом, секретом «залізної» дисципліни в класі: «Я стежу за класом і шукаю заводія, лідера. Коли знаходжу, обираю момент, щоб менше було в класі дітей і закликаю його до себе в підсобку… Там проводжу з ним роботу». «Що ви робите?» – вдаючи з себе наївну, запитую я. «Повір мені, – ділиться секретом хімічка. – Ти ще молода, недавно з університету, начиталася різних теорій. Все це дурня. Поки не намнеш вуха, не надаєш запотиличників так, щоб цей хлопчисько духу твого боявся, дисципліни в класі не буде!» «Але ж бити дітей не можна. Це принижує особистість! Ви ж учитель вищої категорії!» – заперечила я. «От тому й учитель вищої категорії! Бо нехай спробують не виконати мого завдання», – зухвало відповіла хімічка. Вчителька ця не мала ані йоти сумніву, що чинить неправильно і не боялася мене, як посадової особи, вищої за рангом, адже була переконана: «Жоден із тих, хто побував у підсобці, про це нікому й ніколи не скаже!» Ось як була поставлена «педагогіка» у кращих радянських вчителів.
А що учні? Учні були тими ж учителями поділені на ранги. Свої кращі, гірші й дурні. Кращими були ті, хто ходив близько біля вчителя з бажанням догодити. Нерідко й доносив учителеві на своїх однокласників.
Радянська школа мала виховати покірного слухняного середнячка, виконавця. Їй не потрібні були індивідуальності, лідери, які випирали своєю інакшістю з-посеред загалу. Тому вона продукувала насилля. І було те насилля не тільки фізичним. Адже словом можна принизити не менше і навіть вбити. І цей інструмент завжди був в дії. Ми були дурнями, ідіотами… Проте, мудрі вчителі й батьки знають: коли дитині щодня втовкмачувати, що вона тупа, то через якийсь час вона й сама про себе думатиме, що ні на що не здатна. Вбити віру в себе учитель може однією фразою, емоційним вигуком: «Та хто ти такий? Ти ніхто! Й робитимеш те, що я тобі велю!»
А найгірше це страх. Пригадую як ми, радянські школярі, паралізовані страхом, щоразу «влипали» в парти, коли ручка вчительки, яка дозволяла собі знущатися над нами, блукала по списку в класному журналі в пошуку чергової жертви… Той страх і та, сформована школою, низька самооцінка зіграла з нами злий жарт. Дуже багатьох моїх однокласників саме це зупинило в особистісному рості й розвитку ще тоді, в шкільному віці. Стали за станки, за прилавки, взялися за мітлу, сіли за трактор, а от на рівень керівника вийшли хіба двоє-троє.
Відраза до шкільної науки, небажання вчитися – все це бере початок зі школи. Дитина не хоче йти туди, де її не люблять, ігнорують її запити, називають лише на прізвище, а то й відверто зневажають. Та коли помилку лікаря видно зразу, або ж через тиждень, чи місяць-другий, то помилки системи навчання й виховання розтягуються в часі й потім від них страждає суспільство.
Ця тема важка. Вона невичерпна. Тим, хто працюватиме над створенням нової школи, не варто її ігнорувати. Треба згадувати й говорити, багато дискутувати публічно. Адже педагоги нової школи мусять винести для себе уроки, корисні висновки зі школи старої.
Коли цього не зроблять – не зміняться самі. Чого тоді чекати від реформи?! Змін, окрім хіба що нових парт, пофарбованих в яскраві кольори стін і вишиванок, не буде. Вчитель має змінитися внутрішньо. Він сам передусім має бути гідною, самодостатньою й самовизначеною особистістю, щоб із учителя-ментора перетворитися на друга дитини, її помічника, чи то пак, проводиря по сходинках знань до успіху. Вчитель сам має бути найморальнішим, найчеснішим, вимогливим передусім до себе, а тоді й до учня. Він повинен бути взірцем найкращої особистості. Лиш тоді має право бути вчителем.
Повага до особистості – ось що має бути в основі нової школи. Без поваги, без надання навіть найменшому права на власний вибір у діях і вчинках, вільна людина не народиться. А має ж бути не тільки вільна, а ще й особистість творча, успішна, позбавлена страху висловити власну думку, не погодитися з думкою учителя, а чи й будь-кого.
Дай нам, Боже, здорового глузду, щоб у цій важливій реформі все зробити як належить і не переборщити, не перетворити реформу в чергову показуху й самохизування.
Людмила МАРЧУК.

Додати коментар

Всі коментарі – це не редакційні матеріали. Якщо ви вважаєте, що якась інформація не відповідає дійсності і маєте на те суттєві підстави - напишіть нам info@newlife.rv.ua і адміністратор розгляне ваш лист у найкоротший термін.
Коментарі друкуються тільки за попередньої модерації.


Захисний код
Оновити