Люди недарма кажуть: «Не оціниш, поки не втратиш». У житті я втрачала багато і часто. Та чи не найболючішою втратою стала смерть сестри, з якою ми разом росли. Вона була молодшою від мене на два роки. Коли лікувалася в онкодиспансері, я допомагала їй грішми. А після її похорону я залишилася без грошей, без здоров’я і у великій депресії.
У такому стані разом з подругами нелегально вирушила до Італії. Через знайомих розшукали ми туристичне агентство, яке займалося нелегальним перевезенням через кордон. Нас зібрали вісім чоловік і поетапно, через Словаччину, а далі через Австрію, різними видами транспорту перевезли нас через кордон. Це тепер їдуть за одномісячними візами і залишаються за кордоном, а тоді це було дуже небезпечно. Та коли не знаєш, що на тебе чекає, то легше.


Виїхали ми з Рівного 7 вересня, а приїхали до Італії лише 17-го, та й то лише у прикордонну зону. А далі – добирайтеся, мовляв, самі… Нас зустріли знайомі заробітчанки, влаштували на квартиру. Не буду розповідати, як боляче було дивитися на разючу різницю між Європою і Україною. Скажу лише, що відчула себе дуже нещасною. Було соромно за нашу державу і наше керівництво. Адже вони ще й досі не бачать проблеми і нічогісінько не зробили для того, аби люди не залишали своїх домівок. Тоді я усвідомила: наша влада не для нас. Образа і біль опанували мною, пекучий сором за нашу несправедливу і неукраїнську владу.
Що мене очікувало? Чужа країна, неподібна до нашої мова, 24 години на добу – старі люди, енергетичні вампіри, примхи яких ти мусиш виконувати. Неволя – ось що чекало мене і усіх наших заробітчан за кордоном.
Я пишу ці рядки для тих, хто ще плекає ілюзію поїздки на заробітки. І хочу застерегти: ті гроші, що ви заробите – це ваші хвороби, недоглянуті діти, котрі не будуть цінувати зароблене вашими руками й ціною втраченого здоров’я, це ваші сльози й ностальгія… Усе це не можна компенсувати ніякими статками. А ще затямте: у чужій країні не потрібні ви. Там потребують тільки вашої праці.
Я жила у курортному містечку Вербанія-Інтра, що за 120 км від Мілану. В екстрімі вивчила мову, стала добре її розуміти і навіть трохи читати. Повіддавала борги, заробила кілька тисяч євро і через два роки повернулася додому – до своїх внученят, у свою знедолену й брудну, закидану пластиком, із бродячими псами і сумними людськими обличчями, розхристану й обмануту Україну…
Дві тисячі наших молодих чудових жінок – мам, дружин, дочок і синів поневіряється лише в одному містечку Італії – на 50 тисяч жителів. Плачуть, сумують і чекають кращих часів для України. На жаль, декотрі дочекалися, що привезли їх додому в урнах вже мертвими.
Після усього, що довелося мені побачити й пережити, хотіла б тепер сказати: борімося і берімося за наше з вами майбутнє вдома. Це буде краще і для нас, і для наших дітей. А ще, гірко констатувати, але таку проблему маємо: коли перші слова в італійської дитини «мама» і «дякую», то у нашої – «мама» і «дай-дай». Учімо своїх дітей власним прикладом. Навчаючись в інших, не цураймося свого. І нехай нам Бог допомагає!
Розповідь записала від Валентини П.
з м. Рівне Людмила МАРЧУК.

Додати коментар

Всі коментарі – це не редакційні матеріали. Якщо ви вважаєте, що якась інформація не відповідає дійсності і маєте на те суттєві підстави - напишіть нам info@newlife.rv.ua і адміністратор розгляне ваш лист у найкоротший термін.
Коментарі друкуються тільки за попередньої модерації.


Захисний код
Оновити