21 червня, у день, коли ми готуємо до здачі в друк чергове число нашої газети, на Київщині прощаються з великим українцем Іваном Федоровичем Драчем – талановитим поетом, перекладачем, прозаїком, кіносценаристом, державним і громадським діячем. Вічна йому пам’ять.
З Драчем відходить ціла епоха. Відходить покоління Чорноволів, Горинів, Гелів, Калинців… Приходить епоха інша. В якій, на жаль, нема любові до художнього слава, а відтак не сформоване відчуття слова – що є зерно, а що полова. Люди не читають або ж читають дуже мало. Перестала читати й надихатися художнім словом молодь. У суспільстві нема поваги до моральних авторитетів. Та й самих моральних авторитетів на нашому видноколі не густо.


Іван Драч будив Україну, не так приспану, як застрашену репресіями, з’яничарену. Те слово породжувало дискусії й суперечки, було на слуху. Пригадую, з яким подивом ми студенти-першокурсники філологічного факультету читали на першому курсі університету на початку 1980-х Драчеву «Баладу золотої Цибулі» і були захоплені, бо це був прорив. Серед єлею славослів’я, хвали партії й псевдогероям та радянським ідеалам раптом узяти й написати отаку баладу. І присвятити її – кому? Вірніше – чому? – Цибулі! Написавши назву цього відомого всім овоча, без якого наша кухня не може обійтися ні одного дня, – з великої літери та піднісши її на нечуваний п’ядестал: «золотощока богиня продажних ринків маятником погойдується в гроні вінка, обнявши за шию горбату тітку Горпину…» В той час ми вперше читали роман у віршах «Маруся Чурай» Ліни Костенко та переписували в зошит вірші з єдиної на весь курс, невідомо ким роздобутої збірки Василя Симоненка…
Слово багато важить. Багато може. Може піднести до небес і може вбити. Ми дарма недооцінюємо слово. Дарма сидимо по своїх хатах, офісах сам на сам, або ж у малих колективах. Ми навіть не зауважуємо, що давно перестали спілкуватися на глибинному рівні. Як у сім’ях, в яких живучи поряд роками, по суті одне одного не знаємо. Так і в колективах. Нарікаємо на брак часу. Щоденну суєту. Клопоти й турботи. І мізерніємо, маліємо в погоні за копійчиною. Бідність принижує, породжує зневіру, а то й злість, агресію. Ми перестали спілкуватися. Більше стали мовчати.
Проте замикання на собі, власних бідах ніколи ще ніяких проблем не вирішувало. Питання вирішує слово, розмова, комунікація. Треба йти до людей – до друзів, до колишнього вчителя, якщо він у вас авторитет, або ж збиратися в коло собі подібних, де не просто плакатися один одному чи й чарчиною біду гасити, а ставити питання і шукати на них відповіді – дискутувати і шукати рішень на непрості теми.
Наша газета «Нове життя» з наступного місяця започатковує тематичні форуми. Це будуть зустрічі, на які ми запрошуватимемо для дискусії те коло осіб, які є фахівцями, чи людьми обізнаними, досвідченими в тій чи іншій темі. Матеріали дискусії публікуватимемо та виставлятимемо на сайт і в мережу. Ми вирішили збирати конструктивні думки, щоб їх генерували ви, представники громади Здолбунівщини. Тож збираємо пропозиції й просимо бути активними, телефонувати нам. Про точну дату та тему форуму ми повідомимо.
Людмила МАРЧУК.

Додати коментар

Всі коментарі – це не редакційні матеріали. Якщо ви вважаєте, що якась інформація не відповідає дійсності і маєте на те суттєві підстави - напишіть нам info@newlife.rv.ua і адміністратор розгляне ваш лист у найкоротший термін.
Коментарі друкуються тільки за попередньої модерації.


Захисний код
Оновити