Чи не щодня, йдучи на роботу, проходжу попри пологовий будинок, з яким сусідить житлова територія. Помітивши знайому, гукаю їй «добридень». «Тихо…» – відповідає жінка, приклавши до губ палець. «Щось сталося?» – питаю. «Людина народжується…» – сказала Єва і показала в бік пологового будинку.
Ми дві старші жінки, котрі знають, що таке пологи, прикипівши до місця, перетворилися в слух і раптом ранкову тишу прорізав голосний жіночий крик: «А-а-а-а…» На мить припинився. Тоді повторився ще. Потім ще – голосніше, потужніше. А за мить пролунав інший крик – писклявий плач немовляти, яке спекотного червневого дня прийшло у цей світ. Народилася людина. Ми з Євою полегшено зітхнули, посміхнулися одна одній і вголос побажали незнайомій нам матері та її дитині здоров’я і щастя.


Скільки ж отаких істотних моментів трапляється в нашому житті, таких неймовірно вагомих, а ми в повсякденній суєті їх пропускаємо?
Особливо не додаємо власним дітям. Ми, дорослі, заклопотані своїми справами, або ж просто стирчанням у гаджетах, «пропускаємо» власних дітей, набридливо відмахуємося від них, а то й кричимо, коли вони йдуть до нас зі своїми численними питаннями. Ми ж бо думаємо, що вони неважливі. Або ж діти йдуть із конфліктами, скаржаться на своїх товаришів по двору, а ми думаємо, що це щось несуттєве й не варте уваги. Пропускаємо й більш серйозні моменти, які закарбовуються на дитячій долі, псують їх характер, а ми потім нарікаємо – звідки ж отаке вреднюче взялося?
Спостерігаю днями у дворі таку картину. П’ятирічний хлопчик розклав на лавці свій конструктор. До нього підійшов інший хлопчик, не наважувався навіть доторкнутися до деталей цікавого конструктора. Не чути було, що він сказав. Проте дуже голосно і виразно прозвучала відповідь: «Ти що, дибіл!» – пишу в такій транскрипції, як прозвучало. Мене приголомшило, що такі малі діти знають такі слова. Скромний хлопчик, потупившись, мовчав. Вочевидь дитина розуміла, що її образили, але не знала, що в цій ситуації відповісти, як зреагувати. В цю ж мить відчинилося вікно в одній із квартир на першому поверсі, у ньому появилася миловидна молода жінка та гукнула: «Котику, ходи додому, тато чекає!»
«Котиком» був той же хлопчик, якого щойно товариш по двору назвав «дибілом». Як цій дитині, чемній, скромній, плеканій батьками, входити в цей жорстокий світ, як себе в ньому вести? А з другого боку інше питання: де той хлопчик із конструктором навчився так ображати інших дітей?
Вочевидь все йде від нас, дорослих. Діти абсолютно копіюють своїх батьків і ту матрицю спілкування і взаємовідносин, яку дитина бере в сім’ї батьків, а в дорослому віці переносить у власну сім’ю. Пам’ятаймо про це. Бо коли дитині не додано любові в дитинстві, вона буде завжди незадоволена життям і тим нещаслива.
Людмила МАРЧУК.

Додати коментар

Всі коментарі – це не редакційні матеріали. Якщо ви вважаєте, що якась інформація не відповідає дійсності і маєте на те суттєві підстави - напишіть нам info@newlife.rv.ua і адміністратор розгляне ваш лист у найкоротший термін.
Коментарі друкуються тільки за попередньої модерації.


Захисний код
Оновити