Вічний революцйонер -
Дух, що тіло рве до бою,
Рве за поступ, щастя й волю, -
Він живе, він ще не вмер.
Іван ФРАНКО

Україна - єдина, вільна, суверенна держава, сповнена героїзму. Сот­ні років, сотні перешкод, сотні намагань захопити. Але ми незламні, ми - українці.
Українець - той, хто відданий своїй рідній землі. Той, у чиєму серці палає любов до Батьківщини.
Доля України доволі нелегка. Як же довго ненька Батьківщина відстоювала свою свободу! Скільки має героїв, а разом з тим, яку безліч втрат. І все ж в один прекрасний день таки було проголошено незалежну державу - Україну.
Та не надто довго насолоджувалися ми волею. Не надто довго раділи життю під мирним небом. Лютий сепаратизм проник на територію держави. Один за одним віддані країні бійці, аби її захистити, покидали свої домівки. Спочатку ми думали: певно, швидко це закінчиться. Та ні - помилялись.


Одного дня війна дісталась і нашої родини. Тато збирається на війну... Мороз по тілу, бо для кожного з нас ця новина неймовірно важка, приголомшлива. Тата ніщо не зупиняє, і це нас лякає найбільше. Важко згадувати ті дні, ці почуття й емоції не описати словами. Ніколи не забути й хвилин до прибуття потяга, коли тато вирушав на війну. Мабуть, найскладніше передати словами те, як ми чекали татового дзвінка, щоб почути: «Я живий-здоровий»...
Був проміжок часу, коли у нас виникла справжня паніка. Три дні, цілих три дні від тата не було жодного дзвінка. Ми не могли спати... Саме в такі миті напевно й по-справжньому розумієш, наскільки не вистачає рідної людини поруч. Якою ж радістю тоді став для нас довгоочікуваний дзвінок від тата! Важко ми переживали ті часи - татового бадьорого голосу й щирої усмішки нам не вистачало щодня.
Минув той страшний період. Батько повернувся. Узявся за написання книжки про свою артилерійську долю, якій віддав понад рік. Книжку так і назвав: «370 днів у камуфляжі (записки артилериста)». З неї я й довідалась, що перший залп з гармати він присвятив саме мені… Як майбутньому України, за яке він стояв там, на передовій, не на життя, а на смерть. Ще я дізналась, що татові дійсно не раз загрожувала біда. Ось місце в книжці, яке мене щораз зворушує: «Зв’язуюсь з «Туристом», він відправляє машину в Артемівськ, і я біжу на Буг, щоб передати Максу документи, щоб він забрав мою посилку. Назад йти до КШМки не довелось, - я біг, бо нас почали засипати «подарунками»; коли розриви обсипали наш терикон, я лежав у болоті і не молився (не згадував нічого і нікого), чекав лічені секунди, коли серія закінчиться останнім розривом; потім пауза декілька секунд. Скочив на ноги і - ривком 60-70 метрів до КШМ; біжу і думаю, щоб тільки взуття в болоті з кожним кроком не лишилось».
Отож, з гордістю можу сказати, що мій тато - герой. Герой з великої літери. Я впевнена, що з такими героями ми подолаємо усі перепони. Бо ми - українці, нація незламна й волелюбна, яка завжди досягає
своєї мети.
Марія СОЛТИС,
учасниця літературної студії
«Зорецвіт».

Додати коментар

Всі коментарі – це не редакційні матеріали. Якщо ви вважаєте, що якась інформація не відповідає дійсності і маєте на те суттєві підстави - напишіть нам info@newlife.rv.ua і адміністратор розгляне ваш лист у найкоротший термін.
Коментарі друкуються тільки за попередньої модерації.


Захисний код
Оновити