Того дня, коли дідусь Тимофій вибрався на маршрутку, щоб їхати на кладовище, погода була не вельми добра. Та це для нього не мало значення. Сил не мав, але його плани не мінялися – помаленьку йшов.

Коли придибав на зупинку, людей там було багато як ніколи. Усі кудись поспішали, а маршрутка затримувалася. Ті, що квапились на роботу, помітно нервували. Ходили сюди-туди, ніби це вплине на прибуття автотранспорту.
Аж ось очікуваний транспорт нарешті вигулькнув із-за рогу вулиці. Маршрутка повільно зупинилась, двері відчинились і лавина люду всією масою уперлась у двері машини. Бідного худорлявого дідуся Тимофія з паличкою виштовхнули геть, та ще хтось і кинув спересердя: «І куди ще цей старий преться? Сидів би вдома такої погоди!» Тож коли запхалися нарешті до салону авто всі, то під деревом залишився стояти лиш спертий на свій ціпок дідусь Тимофій. Він опинився за бортом не лише маршрутки, але й життя, яке його останнім часом добре побило. Тож дивився на завантаження маршрутки і на його очах появилися сльози. «Не поїду значить і сьогодні», – мовив сам до себе.


«О, дивись, старий плаче, що залишиться…», – зареготав у салоні на всю горлянку рижий здоровій. Усі погляди людей спрямувалися на старого, що мовчки стояв під деревом. Серед пасажирів була і Орися, його сусідка. Жінка не витримала і стала пхатися назад, щоб вийти до дідуся, але це було неможливо. «Ви, хами, як вам не соромно? Та це ж Тимофій Іванович Пилипенко! Він фронтовик, військовий лікар. У нього недавно померла дружина, а син з невісткою ще раніше загинули в автомобільній катастрофі. Вони з дружиною виховали онука, який тепер воює на сході. Хіба можна бути такими черствими?» – прокричала Орися.
Натовп затих. А водій, який довго мовчав, давши волю пасажирам, відчинив дверцята кабіни, підійшов до Тимофія Івановича і промовив: «Ходіть зі мною». – І дідусь потупцяв поруч із водієм Леонідом, високим, зі спортивною статурою чоловіком. Водій відчинив дверцята кабіни, підняв дідуся і посадовив на крісло біля водія.
– Дякую, синочку, – звернувся Тимофій Іванович до водія.
– Та немає за що. Просто я вам співчуваю. У мене брат в АТО, може, десь пересікається з вашим онуком?
– Може, – мовив старенький. – А я уже відвоював. Пройшов аж до Берліна у Другій світовій. Там ми й познайомились із моєю Оленькою. Вона була операційною медсестрою. Гарна, молода, на десять літ молодша від мене. А як ми кохали одне одного! Вона мене називала «Тимофійку», навіть коли були вже в літах. Протягом життя ми шанували одне одного, бо любили. Тепер я залишився сам. От їду сюди, моєї синьоокої Олюні на кладовище. Щодня намагаюся поїхати до неї, хоч не завжди вдається, а так хочеться побути там, де вона лежить!
– То ви щасливі були в шлюбі. Нині, на жаль, це рідкість… – мовив водій.
– Так, ми були дуже щасливі. Якщо шлюб нещасливий, то чи потрібен він взагалі? – По худорлявому обличчю пробігла щира усмішка. Вочевидь, дідусь згадав щось щемке для його душі, що було пов’язане із його коханням.
Як під’їхали до кладовища, людей в салоні залишилося небагато. Водій допоміг дідусеві вийти з маршрутного таксі, потиснув йому руку і той дрібненькими кроками попрямував до могили своєї половинки.
Ще цілий рік навідувався він на могилу до своєї Ольги Іванівни, доброї, коханої жінки. Одного разу прийшов, поклав квіти, сів біля могили і заснув вічним сном.
Сусіди довідались про його смерть і повідомили онука. Усі разом відпровадили дідуся Тимофія у світ Озіріса. Тепер Тимофій з Ольгою нарешті разом.
Лариса ЧАЙКА.
м. Рівне.

Додати коментар

Всі коментарі – це не редакційні матеріали. Якщо ви вважаєте, що якась інформація не відповідає дійсності і маєте на те суттєві підстави - напишіть нам info@newlife.rv.ua і адміністратор розгляне ваш лист у найкоротший термін.
Коментарі друкуються тільки за попередньої модерації.


Захисний код
Оновити