Даруй мені, шановний читачу, але тема мого монологу знову стосуватиметься нашої Здолбунівської районної громадсько-політичної газети «Нове життя». Не всі, звісно, її передплачують і не всі читають, її тираж нині дуже куций, але оскільки у нас є ще й сайт, а з сайту матеріали потрапляють у соціальні мережі, то хочеться сподіватися, що висловлена тут думка все ж до когось дійде.
Тепер до теми. Газета «Нове життя» служить жителям району. Люди несуть до нашої редакції тематичні матеріали, найрізноманітніші оголошення, вітання і співчуття за померлими. Всі вони зацікавлені, щоб ця газета вийшла і їхнє повідомлення, оголошення, вітання чи співчуття було прочитане. Ми, журналісти, також працюємо, відвідуємо різні події, спілкуємося з людьми й пишемо в номер статті, інтерв’ю, коментарі й це, повірте, дуже непроста і нелегка праця.


До чого я все це веду? Щоб ви собі уявили й розуміли, що кожен номер – це не просто папір з написаними текстами. До кожного числа цієї газети, нехай невеличкої, на вісім сторінок «районки», підв’язано чимало людей, які її засобом хочуть щось донести до загалу. А ті, котрі створюють газету, хвилюються за її вихід і з нетерпінням чекають появи видання з друку. І от що ми спостерігаємо в останній період? Приходимо на пошту за газетою, а там кажуть – нема, не довезли або не знаємо, де поділося. Кілька тижнів поспіль, вже ввійшло в систему, що наші відділення «Укр­пошти» десь гублять тираж «Нового життя». Не весь, звичайно, але чимало дзвінків від обурених передплатників доводиться вислуховувати щоп’ятниці. В результаті ми, газетярі, втрачаємо дуже багато: авторитет і довіру до нас нашого шанованого передплатника й читача.
Намагалися розібратися хто винен. Керівник відділення пошти вибачається й розібратися обіцяє. Проте ситуація знову повторюється. І де ж, людоньки, тут кінців шукати? Адже доводилося нам чути від людей і такі думки, що листоноші газети у відділенні пошти беруть, але до адресатів розносять не завжди. І тиснути на них та чогось вимагати не можна, бо у них мала зарплата. Хто за мізерну платню буде всі газети розносити? Та й проконтролювати, чи листоноша рознесла тих двадцять чи сотню газет за адресами чи просто принесла додому, поклала на шафу та й забула, також складно. Адже вона може прийти й сказати, що все рознесла. А коли хтось з поштової скриньки газету витяг, то питання не до неї.
А що коли б отак ставився до виконання свого обов’язку через те, що мало платять, лікар чи учитель? Ми в редакції також переживаємо неабиякі труднощі й маємо заборгованість по заробітній платні. Ми всі живемо у нашій країні.
Сидячи на лавках та лузаючи насіння, ми так любимо нарікати на важке життя й звинувачуємо у всьому верховну владу та політиків, корупцію, яку вони розвели. А ми ж бо, мовляв, усі тут, внизу, чисті й чесні, бідні люди. І ніщо від нас не залежить. Чи так це? Скажіть, чи будуть гроші у вашому гаманці, коли ви будете думати, що від однієї чи двох гривень нічого не залежить і розкидатимете їх направо й наліво? Навряд. З нашими гаманцями ми так, зазвичай, не робимо, а хто робить, у того вітер в кишенях і у голові також.
А з газетами, виходить, так можна? А люди ж цю газету передплатили, заплатили за це гроші зі скромного сімейного бюджету. Ми, редакція, платимо пошті кошти за доставку й те, що газета щотижня буде принесена за адресою. А маємо натомість не тільки недобросовісне недбале ставлення, а ще й неповагу до усіх нас: хто працював над номером, у кого брали інтерв’ю чи коментар, хто заплатив гроші за вітання в газеті, оголошення чи за співчуття за померлим. Нас багато. Як же так можна зневажати нас усіх?
Доходить навіть до анекдотичних казусів: ось на фото вгорі газета «Вільне слово», яку нашим передплатикам принесли замість «Нового життя», про що написано збоку від руки. Замість газети «Нове життя» нашим передплатникам принесли іншу газету – «Вільне слово» й написали від руки, що це замість «Нового життя». Скажіть, панове, якби ви сприйняли, коли б ви прийшли у крамницю за цукром, а вам дали натомість солі та сказали: «Це вам замість цукру»? Чи не висипали б ту сіль продавцеві на голову?
Гадаю, що як нам, так і працівникам «Укрпошти» важлива добра репутація. Тож давайте усім миром виправляти наші спільні недопрацювання. Бо у всьому, що навколо робиться не так, винен не агресор Путін і навіть не президент нашої держави Порошенко. Це наш людський фактор. Свій. У цій ситуації маємо відображення нашого стереотипного підходу, недбалого ставлення до виконання своїх обов’язків. Коли б ви працювали листоношею у європейській державі й знали, що за втрату кореспонденції вас звільнять з роботи або ж доведеться заплатити штраф, навряд чи так недбало ставилися б до виконання своїх обов’язків. А у нас в Україні, у місті Здолбунів, виходить, так чинити можна?
Тож будьмо, панове, чесні передусім із самими собою, будьмо відповідальні, шануймо працю один одного та ще поважаймо своїх односельців, містян, усіх наших з вами земляків.
Насамкінець нагадаю: цієї неділі в Україні День матері. Не забудьте привітати неньку і свою, і чиюсь та вчасно принесіть їй з цим вітанням нашу газету.
Людмила МАРЧУК,
головний редактор Здолбунівської районної
громадсько-політичної газети «Нове життя».

Додати коментар

Всі коментарі – це не редакційні матеріали, не мають попередньої модерації. Коментатори які допускатимуть у своїх коментарях грубощі щодо інших учасників дискусії та наклепи (поширення завідомо неправдивдивої інформації, яка порочить іншу особу) - можуть бути забанені адміністратором. Якщо ви вважаєте, що якась інформація не відповідає дійсності і маєте на те суттєві підстави - напишіть нам info@newlife.rv.ua і адміністратор розгляне ваш лист у найкоротший термін.
Коментарі неавторизованих користувачів друкуються тільки за попередньої модерації.


Захисний код
Оновити