Йду вулицею, перемотуючи в думці день, що минув, та снуючи плани на вечір і на завтра. Несподівано зустрічаю свою давню знайому, яка завзято обкопує біля багатоквартирного будинку територію навколо сміттєвих баків. Саме по собі це заняття видалося мені дивним. Бо хто б із нас, мешканців будь-якого багатоквартирного будинку, став обкопувати старі дерева й окультурювати всю прибудинкову територію навіть навколо сміттєвих контейнерів? Якщо ми, звісно, не працівники комунальної служби і не двірники. Дивно було застати за такою роботою людину інтелігентної, творчої професії – художницю, яка працює в одному з рівненських вишів. Привіталися. Розговорилися.
– Окультурюю ось територію, – пояснила знайома, спитавши мене, чи не звернула я, бува, уваги на свіжоскопані нею клумби. І розповіла, що вже третій день працює з лопатою навколо гуртожитку, в якому живе. Дуже стомилася, бо коли стала копати, то лопата втрапила в щось дуже тверде. І це була не робота, а боротьба.
Навряд чи хтось наважився б отак самотужки підняти і зробити те, що зробила Єва? Виявилося, що робітники у свій час по завершенні будівельних робіт не потрудилися, аби прибрати прибудинкову територію від залишків будматеріалів. Легше було просто присипати її землею. Розрівняли – та й по всьому.


– Коли б ти бачила, скільки я витягла з-під землі руберойду! Цілий сувій, а я ж бо думала-гадала – чому тут нічого не росте! Та ж корінчику ніяк в землю пробитися. А тепер ось все ростиме! – сяяла від задоволення зробленим жінка.
Напевно, від почутого й побаченого я мала вигляд дещо спантеличений і розгублений, а моя знайома, неначе вгадавши мої думки, мовила:
– Це мій протест.
– ?
– Ти що, нічого не знаєш? У Фейсбуці вже знають. В мене виявили рак. Завтра лягаю в лікарню, а післязавтра мене оперуватимуть. Вчора, як увесь той хлам з-під землі викопувала, щоб клумбу зробити, йшов повз мене один мій колега. Побачив мене за такою роботою, та й каже:
– Не розумію. Для чого ти це все тут викопуєш? Воно тобі треба? Тобі ж все-одно за кілька місяців кінець… Недалекий чоловік. Я на нього не серджуся. Хай його Бог простить. Знаєш, що я йому відповіла? Сказала: – Роблю. Бо хочу, щоб світ не змінив мене… – Навряд чи він щось зрозумів, бо такі люди не розуміють, та я і справді все це роблю не для таких, як він, а для себе. Тепер я знаю, що коли я вийду з лікарні, все тут цвістиме. А я житиму.
Вражена мудрістю й мужністю цієї жінки, я забула, що маю кудись поспішати. Все стало вторинним, несуттєвим. А їй, вочевидь, хотілося сказати ще більше.
– Знаєш, за ці дні, відколи дізналася про свій діагноз, я багато пережила й чимало передумала. Ця ситуація з хворобою... Вона ж не просто так людині дається. Це для того, щоб почистити своє минуле й подумати про те, як жила, як живеш і як житимеш. Я навіть вдячна цій ситуації, бо навряд, чи коли-небудь дізналася б, скільком людям я потрібна. Адже, повір, я навіть не сподівалася такого! Грошові пожертви для мене на операцію й лікування зробили як мої колеги, так і зовсім незнайомі люди. Вчора приїздить незнайомий мені мотоцикліст і питає: «Це Ви – Єва?» – і простягує мені 200 євро. Уявляєш, як я була вражена? Тому і знаю, що житиму. В мене навіть сумніву в тому нема. Коли стільки людей хочуть, щоб я вижила, то я зобов’язана вижити і жити. У мене попереду ще дуже багато справ, – переможно посміхалася ця незвичайна жінка з синіми, як небо, очима й мені важко було повірити в її діагноз. Цієї миті прийшла думка: які ж бувають сильні й гарні людські особистості! Це ж вони, як атланти, й тримають на собі оце небо над нами грішними, нерідко такими мізерними зі своєю дріб’язковістю, такими душеубогими й малими.
– Ти житимеш, Єво. І все в тебе буде добре, – мовила я. Всі слова були зайві. Ця жінка не потребує жалощів. Вона сильна і мужня. І цей світ не здатен змінити її. Світ змінює вона.
Весь Фейсбук знає її небо на неймовірних авторських фото. Ще її дивовижних янголиків, які вона так любовно, намистинка до намистинки тулить і створює ось цими самими сильними руками, які витягують з-під землі безсовісно розкидане кимось цілими пластами сміття… Також для себе і для того, щоб світ не змінив її.
На завершення попрошу в усіх, хто має в серці віру й молиться: помоліться, люди, за її здоров’я. Цю незвичайну жінку звати Єва. У ці дні їй дуже потрібна наша молитовна підтримка.
Людмила МАРЧУК.

Додати коментар

Всі коментарі – це не редакційні матеріали. Якщо ви вважаєте, що якась інформація не відповідає дійсності і маєте на те суттєві підстави - напишіть нам info@newlife.rv.ua і адміністратор розгляне ваш лист у найкоротший термін.
Коментарі друкуються тільки за попередньої модерації.


Захисний код
Оновити