Онися Саковська з Дермані – наймолодша вчителька УПА

У квітневі дні вшановують Героїв бою під Гурбами - найбільшої в історії УПА битви з військами НКВС. Хто вони, ті хлопці й дівчата, котрі клали свої життя на вівтар свободи з вірою, що незабаром побачать свою державу самостійною і незалежною? Що впливало на їхні переконання і світогляд?

«Діти мають бути освіченими»
Частково привідкрити завісу невідомості, а ще зрозуміти, як попри заборони польської влади формувалася свідома українська еліта, допоможуть спогади уродженки села Дермань Здолбунівського району Онисі Іванівни Саковської (Сердюк), адже таке виховання, як вона, отримували в 20-30-х роках минулого століття чимало молодих українців, а в Дермані – чи не кожен. Недарма саме Дермань у роки війни стала важливим опорним пунктом у боротьбі проти зайд-поневолювачів, був місцевою «повстанською столицею».
«Мої батьки були малограмотними: мама лише один рік ходила до школи, тато – два. Але вони були патріотами, вболівали за долю України. У нас у хаті, яка складалася з кухоньки та кімнати, крім образів святих, висіли портрети Тараса Шевченка, Івана Франка, Богдана Хмельницького, Симона Петлюри. З п’ятирічного віку я вже знала, що – українка. І цього не можна було не знати, адже навіть перші молитви, які свято зберігала з того далекого часу й передала своїй дочці, внукам-правнукам, були зверненням до Бога вимолити світлу долю Україні, а тоді вже – собі. Пам’ятаю, що часто зимовими вечорами приходив до нас сусід Ромашко, він на той час мав семикласну освіту, і вголос читав класиків – Івана Франка, Тараса Шевченка. Я дуже багато з того запам’ятала, адже пам’ять дитяча чіпка. Ще дечого навчилася від рідних дядьків – маминих братів Антона і Василя, які були членами «Просвіти», відвідували різноманітні гуртки – хоровий, драматичний, танцювальний. Саме там місцева молодь багато чому вчилася, а передусім – любити свою землю, родину, Батьківщину. Польська влада не завжди це схвалювала, а тому багатьох дерманців, і зокрема моїх дядьків, за антипольські настрої було запроторено в концтабір «Береза Картузька».


До школи я пішла в шість років. Мене не хотіли приймати, бо ще була мала. Але я вже читала. Тоді тато взяли мене за руку, завели в клас, дали прочитати газету «Народна справа», й мене прийняли. Крім газети «Народна справа», передплачували журнали «Золотий колос» і для дітей «Барвінок». Ми перечитували їх, вчилися по них і з нетерпінням чекали вільної України. Так у своїх сім’ях виховувалося більшість знайомої дерманської молоді. А ще тато завжди казали, що наші діти повинні бути освіченими, щоб вміли відстояти себе. Отож, за поляків я закінчила три класи, а пізніше пішла в семикласну школу в Дермані Другій. Та згодом окупаційна німецька влада її закрила, і ми, невелика кількість дітей, закінчували навчання приватно. Батьки платили вчителям переважно продуктами, і в мене є документ, завірений у німецькій управі в Мізочі, про закінчення «на відмінно» семикласної школи...».

Наймолодша вчителька УПА
«А за якийсь час невідомий хлопець приніс мені грипса – це така невеличка записочка, яку передавали вояки Української повстанської армії. В ній було вказано, щоб я з’явилася на вказане місце, – це була хата в нашому селі, яка стояла обабіч дороги. Коли прийшла, мене зустріли хлопці з УПА, котрі сказали: «Ти ж знаєш, що школа закрита, а дітей таки потрібно вчити.... Ти маєш відмінні знання, отже навчатимеш у нашій школі перші й другі класи». І я погодилася. Тож діти збиралися підпільно, у цій же крайній хаті. В одній великій кімнаті стояли столи і лави, була дошка, а от «Букварів» майже не мали. Доводилося все по пам’яті розповідати. Моїм завданням було навчити дітей писати і читати, а ще арифметики. Я навчала грамоти наймолодших, а Ліда Ясен, теж дерманка, яка була трохи старшою від мене, навчала дітей третіх-четвертих класів. Щодня збиралося до двадцяти дітей. Почали ми заняття у вересні 1943 року, а тривали вони всього кілька місяців. Повстанці піклувалися про молоде покоління, вболівали, якими громадянами вони виростуть.
Запам’ятався один епізод з того періоду: скрізь закриті школи, діє окупаційна влада, а в селі Верхів Здолбунівського району упівці підпільно організували вчительську конференцію. На неї зібралися педагоги з навколишніх сіл –- Дермані, Лебедів, Будеража та Бущі. І я, чотирнадцятирічна, була на ній присутня. Точно вже не пригадую, якого числа це було, але надворі стояла холодна погода. Через те, що одягу пристойного я не мала, мама порізала ковдру і пошила з неї сукенку, у ній я й пішла на конференцію. Там ми уважно слухали запальні промови про те, чого потрібно навчати дітей, щоб вони не забували, хто вони і на якій землі живуть. Ми співали «Боже, великий єдиний», «Заповіт». А по закінченні зібрання – як зараз пам’ятаю – нас пригостили смачними варениками з картоплею та капусняком.
У школі, крім навчання дітей, для молоді організовували різноманітні вечори, на яких співали, декламували вірші, читали реферати. Оскільки я мала добре поставлений голос, мені часто доручали їх виголошувати. Приїздив до нас і Улас Самчук. Побачити його мені пощастило завдяки дядькові – Антонові Кучеруку (псевдо «Давен»), котрий в 1941-1943 роках працював разом із письменником у газеті «Волинь». Звичайно, я не мала розмови з Уласом Самчуком, адже була ще зовсім малою. Дядько ж востаннє приїхав у Дермань 9 жовтня 1943 року, тоді ж був важко поранений і за кілька годин помер. На його похорон зійшлося мало не все село.
Після відновлення в селі совєтської влади почала працювати й школа, яку я закінчила в 1947 році. На той час у селі не діяла ні комсомольська, ні піонерська організації, але молодь брала участь у гуртках та всіх громадських заходах. Я також була їх активною учасницею. Згодом вступила до Львівського фармацевтичного інституту. Та ніде й ні за яких обставин не розповідала про те, що відбувалося в роки вій­ни. Дехто мені казав, що варто нагадати про свою участь в УПА. А моя відповідь така: «Я ж малу роботу робила, щоб про неї скрізь і всюди заявляти».
Розповідь записала
Яна ЗАМКОВА,
м. Рівне.

У колонці – вірші-молитви, записані від Онисі Іванівни Саковської. Жінка зберегла їх у пам’яті ще з далекого дитинства.
* * *
Молю тебе, любий Бозю,
У вечірній годині,
Сповни мені щиру просьбу,
Маленькій дитині.
Не за себе нині прошу,
А за свою неньку,
За кохану, за миленьку,
Таку солоденьку.
Так молилася мала...
У мамине свято.
З неба усміхався їй
Наш небесний Тато.

* * *
Боже добрий, Боже щедрий,
Рученьки складаю,
За матусю, за татуся
Сердечно благаю.
Я молюсь за Україну,
Захисти її від зла,
Дай піднятись із руїни,
Їй у всьому помагай.
Дай всім сили і здоров’я,
Милості свої нам дай,
Щоб під синім небом квітнув
Наш чудовий рідний край.

* * *
Зішли, Боже, ласки
На дітей маленьких,
Щоб ми виростали
На потіху неньки.
Май, Боже, в опіці
Всю нашу родину.
Глянь ласкавим оком
На всю Україну.

* * *
Знаю, бо казала
Мені моя ненька,
Що я – українка,
правдива, маленька.
Знаю, Україна
Серцю мому мила,
Я по-українськи
Молитися вчилась.
А моя опіка -
То Божая мати.
Мати України,
Повна благодаті.
Ось мою молитву
Прийми, Отче Боже.
Нехай Україні
Вона допоможе.

Додати коментар

Всі коментарі – це не редакційні матеріали, не мають попередньої модерації. Коментатори які допускатимуть у своїх коментарях грубощі щодо інших учасників дискусії та наклепи (поширення завідомо неправдивдивої інформації, яка порочить іншу особу) - можуть бути забанені адміністратором. Якщо ви вважаєте, що якась інформація не відповідає дійсності і маєте на те суттєві підстави - напишіть нам info@newlife.rv.ua і адміністратор розгляне ваш лист у найкоротший термін.
Коментарі неавторизованих користувачів друкуються тільки за попередньої модерації.


Захисний код
Оновити