Укладання бруківки у Мізочі по вул. Липки (тепер - Тараса Якимчука).  На жаль, на фото не зазначено року, коли саме це відбувається.  Відомо тільки, що в період десь одразу по війні.

Укладання бруківки у Мізочі по вул. Липки (тепер - Тараса Якимчука).
На жаль, на фото не зазначено року, коли саме це відбувається.
Відомо тільки, що в період десь одразу по війні.

Час, коли Мізоч виконував адміністративну роль, тобто був райцентром, це 1940-1959 роки. Саме у цей період на території не тільки району, а й Західної України в цілому, тривала радянізація, складовими якої були колективізація, індустріалізація, культурна революція і масові репресії проти невдоволених новою владою.
Одразу ж після вступу частин Червоної армії на територію Західної України, у вересні 1939 року, на території Мізоцького району розпочалась ліквідація поміщицьких землеволодінь, розкуркулення й примусова колективізація, адже серед населення охочих добровільно вступати до колгоспів було дуже мало.

Обмолот зернових. Перші повоєнні роки.

Обмолот зернових. Перші повоєнні роки.

 


У січні 1941 року у Мізоцькому районі створили 2 колгоспи: колгосп ім. РСЧА (Робітничо-селянської Червоної армії), утворений з поміщицьких маєтків Мізоча й Півча (33 двори та 173,34 га землі) та ім. Сталіна, який складався з колишніх поміщицьких маєтків і церковних земель села Півча (усього 21 двір та 61,31 га землі).


Поступово, під тиском радянської влади, кількість колгоспів збільшувалась. Уже в квітні 1941-го в Мізоцькому районі їх було створено 12. Заяви про вступ до колгоспу тоді подали лише 174 людини, більшість яких були неграмотними і замість своїх підписів на заявах, підготовлених керівництвом колгоспу, просто ставили позначку «+».
На роботу в органах влади, у господарській, політичній та інших сферах у Мізоцькому районі радянськанська влада скерувала зі східних областей працівників різних спеціальностей. Особливо багато було приїжджих медпрацівників та лікарів, адже потреба в цих кадрах зросла - в Мізочі функціонував районний відділ охорони здоров'я, який очолював товариш Попов.

Лікар Петро Петрович СІЛАКОВ серед жителів Мізоча. 1942 р. 

Лікар Петро Петрович СІЛАКОВ серед жителів Мізоча. 1942 р. 

 


Станом на 1946 рік було затверджено дільниці наявних медзакладів Мізоцького району: лікарня в Мізочі (головний лікар В. В. Кобяк); амбулаторія в Мізочі, яка обслуговувала жителів самого селища та сіл Мізочек, Озірко, Білашів і Стеблівка, а також медпункти в Кунині (Кунин), Цуркові (Цурково, Спасів), Уїздцях Чеських (Уїздці Чеські, Уїздці Українські, Коршів), Устенському ІІ (Устенське І, Устенське ІІ, Буща, Борщівка Чеська та Борщівка Українська), Будеражі (Будераж, Святе, Мости, Майдан, Зелений Дуб), Півче (Півче, Суйми), Старій Мощаниці (Стара Мощаниця, Мала Мощаниця, Нова Мощаниця, Ступно). У січні 1949 року відкрили фельдшерсько-акушерський пункт у селі Озерко.

Свято в парку. 1954 рік.

Свято в парку. 1954 рік.


У 1946 році районний відділ охорони здоров'я організував медогляд усіх переселенців та проведення профілактичних щеплень від кишкових інфекцій і віспи. Є відомості, що вакцинацію проводила медсестра Катерина Павлівна Міхеєва, уродженка Воронезької області. Ця жінка в 1945-1947 роках працювала в таборі НКВС військово-полонених міста Курськ, а після його розформування, була переведена у Мізоцьку амбулаторію, де мала відпрацювати п’ять років.
У 1948 році Мізоцьку районну лікарню об’єднали з районною амбулаторією, аби покращити обслуговування пацієнтів і налагодити правильну діагностику амбулаторних і стаціонарних хворих.
Для забезпечення якісного медичного обслуговування колгоспників і робітників МТС у період сільськогосподарських робіт прийом пацієнтів у районній амбулаторії проводився з 7.00 до 19.00. Завідуючі медпунктами приймали пацієнтів з 6.00 до 9.00 та з 19.00 до 22.00. Мали запаси «протистолбнякових та гангренозних сивороток». Першу медичну допомогу надавали цілодобово.
З метою покращення якості медичної допомоги на селі і наближення лікарської допомоги до сільського населення, лікарі повинні були виїжджати до медпунктів не рідше, як 1-2 рази на місяць - згідно з відповідним графіком.
У 1949 році, в зв’язку з поширенням гострої інфекційної хвороби в Мізоцькому районі, завідуючі санепідеміологічними станціями організували подвірні обходи.
У 1950 році зорганізували роботу з лікувальної фізкультури у всіх відділеннях Мізоцької лікарні, в тому числі й у дитячому і пологовому.
Прагнучи поліпшити рівень надання акушерської допомоги населенню, на базі Мізоцької районної лікарні організували курси удосконалення акушерок і фельдшерів акушерських пунктів.
Створювали спеціальні комісії для проведення протитуберкульозної вакцинації та антиепідемічні загони по боротьбі з тифом по Мізоцькому району. У разі виявлення вогнища інфекції проводили детальну обробку вогнищ і навколишніх по радіусу двох будинків, дезінфекцію школи і щоденну санацію ротової порожнини учням. Раз на тиждень школярам вимірювали температуру тіла, а у випадку підозри на скарлатину - госпіталізували в ізолятор при лікарні. Під нього у медзакладі були виділені окремі кімнати.
Статистичні дані свідчать, що в 1952 році чисельність населення Мізоцького району становила 24132 особи. Найбільше - 2190 осіб проживало в селі Устенське ІІ (Дермань Друга), найменше - 677 громадян - у селі Озірко (так в документі). Народжуваність поступово збільшувалалась. У 1954 році народилося 543 дитини, а в 1957-му вже 651.
Станом на 1950 рік у Мізоцькому районі налічувалось 25 шкіл, з яких 12 початкових, 11 семирічних та 2 середні, де навчався 4721 учень і працювали 169 вчителів. Щодо закладів культури, то в районі функціонувало 9 бібліотек та 24 клуби.
У 1952 році на території Мізоцького району розміщувалось 6244 господарства, з них 238 - це господарства одноосібників.
Діяли в Мізочі народний суд, прокуратура, райвиконком, друкарня, а також районна інспектура центрального статистичного управління. Виходила районна газета «Перемога».
Функціонували такі підприємства, як маслозавод, цукровий завод, промисловий комбінат, харчопромкомбінат, а також держпивзавод, який мав печатку з написом «Бровар в Мізочі». Свою діяльність він відновив у 1946 році, бо за часів фашистської окупації значну частину заводського обладнання було знищено чи вивезено.
У структурі Мізоцького держпивзаводу функціонувало чотири цехи: солодовий, заторно-варильний, бондарний та розливний. У солодовому виготовляли солод, пророщуючи, подрібнюючи і настоюючи злаки. В заторно-варильному цеху за допомогою цукрометра визначали густину пивного сусла, яке спускали в бродильне відділення, заправляли дріжджами і перекачували у підвал, де розливали в бочки - тару, яку виготовляли заводські бондарі. Слабинкою була недостатня потужність холодильної установки, тож щозими на підприємстві активно заготовляли лід.
У 1948 році штат пивзаводу складався з технорука, пивовара, бродильщика, старшого підвальні, солодовника, конюха, сторожа, прибиральниці, секретаря-статиста, касира та бондаря. Робочий день розпочинався о 8-5 годині ранку. Є дані, що з працівників пивзаводу, які не мали дітей, утримували холостяцький податок (6 % від заробітної плати).
Проживали працівники підприємства в квартирах у приміщенні пивзаводу і в разі звільнення з роботи вимушені були їх залишати. А от звільняли працівників зазвичай через пияцтво. Цій проблемі у документах заводу присвячена не одна сторінка. Та й взагалі директор підприємства пан Стець писати полюбляв й умів, бо кожен його наказ, красиво виведений каліграфічним почерком, це – справжній витвір.
Ось як цей керівник описує вчинок одного з підлег­лих: «...Кладовщик Лунин сегодня 09 января 1949 года возвратился из Здолбуново, куда сопровождал пиво, пьяный. В пьяном виде дезорганизовал отпуск пива и браги покупателям». Наступного разу той самий Лунін, бешкетуючи напідпитку, замкнув заводський підвал і довго утримував там технорука та працівників, які тоді саме розливали пиво в бочкотару.
Є рядки й такого змісту: «Имеются случаи посещения подвала и цехов лицами не имеющими ничего общего с производством. Сделать заказ на изготовление табличек на дверях подвала с надписью: Вход посторонним лицам воспрещен».
У 1947 році на території Мізоцького пивзаводу відкрили кіоск з роздрібної торгівлі пивом.
Важливою була в історії описаного району і роль Мізоцького харчопромкомбінату. Там діяли такі цехи, як хлібо-булочний, кондитерський, ковбасний, столярний та безалкогольних напоїв. Функціонували також сезонні цехи з переробки фруктів, заготівлі та переробки грибів. У 1952 році на підприємстві відкрили нові сезонні цехи - плодопереробний та плодоконсервний, засолочний та соковий. Пізніше запрацювали винний, розливний та консервний.
Маємо дані, що у 1948 році на всіх працівників харчо­промкомбінату вже були заведені трудові книжки та особові справи. Керівництво комбінату вимагало, аби працівники оформляли паспорти.
Мізоцький районний харчо­промкомбінат був адміністративно-господарським керівником млинів, націоналізованих радянською владою. Йому підпорядковувались млини с. Устенськ (№ 1, № 7, № 9), с. Будераж (№ 3, № 6), с. Мости (№ 2), с. Суйми (№ 4), с. Півче (№ 8), а також № 5 в с. Мала Мощаниця, котрий повністю згорів у ніч на 8 серпня 1948 року, але невдовзі був відновлений.
Робочий день у млинах тривав з 9-ї до 18-ї години за «московським часом», обідня перерва - з 13-ї до 14-ї. Очолювали колективи завіду­ючі - здебільшого колишні власники цих же млинів. Щоправда у 1949 році посади завідуючих скасували, а тих, хто їх обіймав, звільнили. В архівних документах згадується, що серед цих керівників було чимало чехів. Вони поступово виїжджали на постійне місце проживання до Чехословаччини, як наприклад, завідуючий млином с. Будераж та мірошник с. Мости Крацек Павло. Хоча, хтозна чи так було насправді, адже з історії відомо, що власників чеської національності переслідування не оминули.
Як правило, працівниками млинів були: приймальник, крупчатник, мірошник, машиніст і механік. Вони часто їздили у відрядження за жорновими каменями для млинів, які отримували від артілі ім. Чкалова в місті Житомир.
Нерідко траплялися крадіжки. Наприклад, є дані, що у 1949 році затримали жительку одного з сіл. Вона разом з мельником намагалися поцупити з млина два мішки житнього борошна вагою 165 кг.
Попри примусову колективізацію у 1951 році на території Мізоцького району було створено вже 15 колгоспів.
Згідно з Наказом Верховної Ради УРСР від 21 січня 1959 року «Про ліквідацію деяких районів Ровенської області» Мізоцький район як адміністративну одиницю ліквідували, а територію його приєднали до Здолбунівського. Припинив діяльність і Мізоцький районний архів, документи з фондів якого передали у Здолбунівський районний архів.
***
Примітка: при написанні статті досліджено і використано інформацію з документів, які зберігаються в архівному відділі Здолбунівської РДА.
Вікторія ГОЛОВАТЮК,
провідний архівіст
архівного відділу
Здолбунівської РДА.

Додати коментар

Всі коментарі – це не редакційні матеріали, не мають попередньої модерації. Коментатори які допускатимуть у своїх коментарях грубощі щодо інших учасників дискусії та наклепи (поширення завідомо неправдивдивої інформації, яка порочить іншу особу) - можуть бути забанені адміністратором. Якщо ви вважаєте, що якась інформація не відповідає дійсності і маєте на те суттєві підстави - напишіть нам info@newlife.rv.ua і адміністратор розгляне ваш лист у найкоротший термін.
Коментарі неавторизованих користувачів друкуються тільки за попередньої модерації.


Захисний код
Оновити