У 2018-му наша землячка Любов Петрівна Шаркова (на фото) мала б відзначати важливий і приємний ювілей - 30 років на посаді завідуючої сільським клубом села Лідаво. Але цьогоріч навесні, коли підвело здоров’я, улюблену роботу змушена була полишити. Однак зуміла мужньо сприйняти ці випробування, не зневіритися, не зламатися. І далі кожен її крок життєвим шляхом проміниться любов’ю - до людей, до творчості, до України. Бо й сама ж вона - Любов.

Здовбиця - Лідаво - Здолбунів
Любов Петрівна родом зі Здовбиці. Там збігло дитинство, там стрічала юність. Звісно, як і решта сільських дівчат, знала працю по господарству, дослухалася до маминих порад. А в час дозвілля з подругами ходила до клубу, «на танці». В одне з сусідніх сіл, найчастіше - в Уїздці, бо тоді у молоді в моді був такий своєрідний «обмін». На той час і гадки не мала, що колись Лідаво буде її справжнім домом.

 


«Висить ябко, висить, але впасти мусить. Коли дів­ка файна...». Люба віддавала подругу заміж. На тому весіллі й примітив її лідавський хлопчина. Там познайомились. Потім спілкувалися. Заміж покликав. Відтоді, як у листопаді 1987-го на рушник стали, переїхала до нього у Лідаво.
Уже три десятиліття вони у парі. Чоловік для пані Люби - друга половинка і надійна опора. Вміє він підтримати, і по-доброму пожартувати, аби підняти настрій. Разом дбають про оселю, господарку, бо ж реалії такі, що «на зарплату сподівайся, а з городом і худобою - таки надійніше». Зростили сина, тепер радіють онуку, стараються, чим можуть, помагати своїм дітям, що живуть у Здолбунові. Сюди, до внучка, любляча бабуся наві­дується майже щодня. Утім, стосовно пані Люби «бабуся» - це, швидше, почесний родинний «титул», бо ні за тим, як вона виглядає, ні за тим, якою є в душі, так її називати зовсім не хочеться.

 

Справа до душі
У 1988 році Любов Шаркова прийшла на роботу у клуб села Лідаво, її призначили завідуючою цим закладом культури. Досвіду тоді у неї не було, але мала величезне бажання працювати, вчитися у колег, займатися самоосвітою. Спробувала себе в роботі й відчула: оце - моє. А коли робота до душі, це - щастя.
До неї, привітної та щирої, потягнулися люди. Організовувала гуртки, проводила різноманітні масові заходи, заохочувала молодь до творчості. Зуміла поєднати функції керівника і педагога. Одним словом, змог­ла налагодити чітку роботу сільського клубу. Причому так, аби його відвідувачі там не лише розважалися, а й вчилися творити прекрасне, цінувати національне мистецтво, пізнавали українські культуру, історію. Працюючи з молоддю, пані Люба значну увагу приділяла виховним моментам. Адже прагнула, щоб юні виростали людьми високої моральності, патріотами свого краю, країни.
У клубі діяли під її керівництвом дитячий гурток декоративно-прикладного мистецтва, любительське об’єднання «Вишиванка», який відвідували дівчатка-підлітки. Заснували у закладі й гурток читання, вокальний дует, якими опікувались її колеги.
Чимало зусиль доклала Любов Петрівна разом з біб­ліотекарем Аллою Василівною Далабожак для створення в клубі музейної кімнати, та такої, що рівних їй в районі нашому не було. На жаль, її довелося розформувати. Адже залишила роботу пані Люба, перейшла працювати в шкільну бібліотеку пані Алла. Щоправда, чимало своїх речей з тієї кімнати, зокрема старовинні предмети українського побуту, вишиту сорочку, що належала ще її бабусі, Любов Шаркова передала Здолбунівському районному історико-крає­знавчому музею, аби їх могли бачити люди.
Поступово сумлінною добросовісною працею Любов Петрівна здобула авторитет і повагу серед колег та односельчан. Люблять і шанують її колишні вихованці, котрих інакше, як «мої діти», не називає. Вона - учасниця численних виставок народної творчості, районних культурно-мистецьких заходів, обласної акції «Мистецтво одного села». Не раз нашу землячку нагороджували за труд і творчість. В активі її відзнак є й Подяка та грамота управління культури і туризму Рівненської ОДА.
- Колеги не вірять, що досі не маю спеціальної освіти. Але так уже склалося. Свого часу я закінчила тільки курси культпрацівників, ще кілька разів навчалась на курсах підвищення кваліфікації. Зате у мене були чудові наставники-практики. Наприклад, директор Гільчанського будинку культури Тетяна Пет­рівна Ковальчук, до чиїх порад я завжди дослухалася. Завжди допомагали і «в районі». Я щиро їм усім вдячна, - зазначає Любов Петрівна.

Хрестик за хрестиком ниточка слалась
Захоплення вишиванням перейняла від своєї мами.
- Усе життя моя мама багато й гарно вишивала. Встигала і з сільською роботою впоратись, і за вишиття взятись. Любила цю справу, і ця любов мені передалася. Вишиваю в основному хрестиком. Занизування ж воно не наше, не українське. Гладь так само. Хоча гладдю я колись вишивала, але вона мені чогось не до душі, - розповідає пані Люба.

Це заняття для неї і відпочинок, і релакс. Бо, за її словами, коли після нервового напруження бере до рук полотно і помалу кладе на ньому хрестик за хрестиком, увесь негатив зникає, а на душі ясніє, стає легко.
Серед вишитих робіт Любові Петрівни в основному рушники, є модні колись накидки на телевізор, доріжки й ін. Вже вишила вона й сорочку для онука. Є й вироби незавершені, їх майстриня планує довишивати довгими зимовими вечорами.
Років з десять тому Любов Петрівна почала відшукувати й відтворювати орнаменти старовинної вишивки, саме нашої, місцевої. Їздила селами, збирала по краплинці, по фрагменту, переносила на полотно. Аби не зникли, не стерлися, а залишилися нащадкам.
Зацікавило рукодільницю й сучасне вишиття бісером.
- Спробувала. Вийшло цікаво й красиво. А все одно - не до серця. От хрестик, це мені рідне, моє, українське, - стверджує майстриня.

Золоті руки
Але не тільки у вишиванні Любов Петрівна майстер. Вона завжди у творчому пошуку. Їй подобається освоювати щось нове. Та й, щоб когось чомусь учити, треба це вміти самій.
Так, коли її гуртківці виявили бажання навчитись оригамі, спочатку освоїла цю техніку самотужки.
Ще одним хобі стали ляльки-мотанки. Робити їх пані Люба теж навчилась сама - шукала інформацію в книжках, в Інтернеті, згадувала мамині розповіді.
- Мої ляльки-мотанки вузликові. Коли робиш голівку чи ручечки, до прикладу, це має бути лише три оберти і три вузлики, не більше. Тоді це справді українська, автентична, лялька-мотанка, - розповідає Любов Петрівна. Нині її ляльки «живуть» не тільки в Україні, а й у Польщі і Чехії.
Уміє майстриня й шити. Власноруч виготовила костюми для творчого колективу Гільчанського БК. Крім того, займається писанкарством. Ще має хист до роботи з природними матеріалами. Кавові зерна, шишки, листя, жолуді, гілочки в її руках перетворюються на чудові поробки. А які вишукані букети й цілі композиції з квітів і цукерок у неї виходять!
Усі ці вміння Любов Пет­рівна охоче передавала своїм вихованцям. Тепер же пробує чогось навчити племінницю й онука.
Життя, як воно є
На тверде переконання Любові Петрівни, людина, хоч у чомусь талановита, обов’язково знайде себе у цьому світі. А, щоб життя було повнокровним, душа – молодою, треба постійно бути в русі, чогось прагнути і старатися робити все, аби поставленої мети досягти. Такою є й вона сама - увесь час чимось зайнята, в русі, у спілкуванні. Виношує і втілює творчі ідеї. Знаходить час для читання. Клопочеться на обійсті. Зігріває близьких теплом своєї душі, своєю щирою любов’ю. І десь глибоко там, всередині, ховає сум за своїм клубом, вихованцями, які, навіть ставши дорослими, наче діти, кличуть її «тьотя Люба».
У Любові Петрівни є чому повчитися. І чомусь так хочеться, аби жарт її чоловіка про те, що старість її вдома не застане точно, справдився.
Ольга ЯКУБЧИК.

Додати коментар

Всі коментарі – це не редакційні матеріали. Якщо ви вважаєте, що якась інформація не відповідає дійсності і маєте на те суттєві підстави - напишіть нам info@newlife.rv.ua і адміністратор розгляне ваш лист у найкоротший термін.
Коментарі друкуються тільки за попередньої модерації.


Захисний код
Оновити