Андрій ТОКАРЧУК.

 

Несправедливість і бездіяльність дратувала. Не давало спокою питання: «Чому нічого не вирішується?». Він не хотів бути «диванним воїном». Тому вирішив покинути все і піти на фронт. Рідних повідомив про цей намір, лише коли зібрав усі необхідні документи, - щоб не вмовляли відмовитись від такого задуму.

Сорокаоднорічний здолбунівчанин Анд­рій Токарчук служив у 53-й ОМБР - командував «Градом». Сержант Токарчук бував у найгарячіших точках Сходу. До війська пішов добровольцем у п’ятій хвилі мобілізації. Зіб­рався без сторонньої допомоги, бо не вважав за потрібне просити у волонтерів ті дрібниці, які міг придбати й сам. Та на полігоні таки довелося ще місяць ходити у власному одязі. Тільки після того, як військових навідали журналісти, солдатам нарешті видали форму, хоч і не найкращої якості.
Тоді й знадобилася волонтерська допомога. Саме небайдужі здолбунівчани придбали хорошу форму, згодом - аптечку, зимовий одяг, планшет. Приїздили до військових й інші волонтери. Наприклад, дніпряни привозили продукти, воду, речі першої потреби.

Навіть на війні хочеться приготувати щось домашнє.


Утім, солдати зараз не голодують, запевняє боєць. Коли перебували не «на передку», була змога поїхати до магазину і придбати смачненьке. Бувало, купували продукти і навіть самі готували домашні справи - салати, вареники.
Закарбувалося у пам’яті й різне ставлення з боку жителів Донбасу, яке довелося відчути за період служби.
- Одні дулі тицяли, навіть проклинали, інші – перехрещували, вітали «повітряними» поцілунками. А ще було помітно, що ці люди бояться. Ми спілкувалися з однією родиною, розуміли, що вони - наші. Та коли поряд проїжджало чуже авто, ці люди одразу від нас утікали, ховалися, - розповідає Андрій Токарчук.
За його спостереженнями, кращим є ставлення до українських воїнів у тих містах, які постраждали від обстрілів сепаратистів найбільше. А от там, звідки терористи пішли без бою, проукраїнського населення менше.


Не останню роль відіграє у цьому інформаційний вакуум, вірніше, засилля ворожих ЗМІ. На Сході транслюють тільки сепаратистські та російські канали. Українські ж «пробиваються» до ефіру лише час від часу. Якщо ж постійно слухати ворожі новини, то й сам мимоволі проймаєшся негативом до «ворогів-укропів»… З цих новин можна дізнатися й чимало «цікавої» інформації. Наприклад, про обстріли з українського боку, яких насправді не було.
- Якось наш замполіт розповів про те, що бачив на власні очі. Отже, сепари виїжджають та б’ють по українських позиціях. Стоять, чекають, але відповіді з нашого боку не отримують. Тож вони під’їжджають ближче до наших позицій, розвертаються на 180 градусів і починають бити уже по своїх. Ось така війна, - пригадує боєць.
На фронті дуже допомагали дотепні жарти, «побутовий» гумор, телефонні розмови з рідними людьми. Зігрівали серця щирі дитячі листи. Розраджували й земляки. Саме завдяки здолбунівським волонтерам Андрій Токарчук познайомився зі здолбунівчанами з його ж бригади. Адже солдатів тоді «розкидали» по різних блокпостах.
Протягом служби зустрічався з різними людьми – «аватарами», наркоманами, боягузами, котрі навіть не розуміли, як потрапили на службу.
- Один «патріот» на полігоні все кричав, як він вже хоче на війну. Коли ж прийшов час вирушати на Схід, то повідомив, що нікуди не їде, бо захворів. Згодом я дізнався, як він до офіцерів бігав і слізно благав залишити його на полігоні, - розповідає воїн.
Тепер перебування на війні вже позаду. Проте Андрій Токарчук відчуває, що час від часу йому хочеться повернутися назад, до побратимів. Тож часто телефонує до тих, з ким служив. Адже на війні все просто і зрозуміло. А тут, у мирному житті, складно. І тому дуже хочеться змін. Щоб нарешті закінчилася війна, бійців поважали та цінували, життя стало простішим. Нині ж бо спокою немає – на Сході продовжують гинути воїни.
- Останніх два місяці ми не стріляли зовсім. Розумію, там, «зверху», не хочуть посилювати конфронтацію. Але ж яка користь з того, щоб сидіти, наче миші, в окопах? – не розуміє Андрій Токарчук.
Саме тому часом у бійців виникає бажання провідати тих, хто вирішує долю країни у столичних владних кабінетах. Щоб після спілкування з ними там, врешті, зрозуміли, що потрібно діяти рішуче.
Ірина САМЧУК.

Додати коментар

Всі коментарі – це не редакційні матеріали, не мають попередньої модерації. Коментатори які допускатимуть у своїх коментарях грубощі щодо інших учасників дискусії та наклепи (поширення завідомо неправдивдивої інформації, яка порочить іншу особу) - можуть бути забанені адміністратором. Якщо ви вважаєте, що якась інформація не відповідає дійсності і маєте на те суттєві підстави - напишіть нам info@newlife.rv.ua і адміністратор розгляне ваш лист у найкоротший термін.
Коментарі неавторизованих користувачів друкуються тільки за попередньої модерації.


Захисний код
Оновити