Олександр Ярошенко.

Усе ж таки часом і один у полі воїн. У цьому переконуєшся, зустрівши таких людей, як Олександр Ярошенко. У його рідному Котовську, що на Одещині, не надто позитивно ставляться до проявів патріотизму. Тому журналіст та борець за правду серед земляків має недоброзичливців. Перед тим, як Олександр пішов добровольцем у зону бойових дій, вчинили замах на його життя, а будинок підпалили. Зараз Янгол, демобілізований боєць добровольчого батальйону «ОУН», ніяких привілеїв від держави не має. І не просить. Зате мріє повернути всі незаконно відібрані Росією землі і має особливе бачення всього, що відбувається у нашій країні.

- Олександре, Ваш позивний – Янгол. Дуже незвичайний і красивий…
- Насправді спочатку я хотів узяти інший - Нечистий. Але коли потрапив у батальйон, то перший боєць, з яким познайомився, саме так і представився. Тож вирішив: раз мені не бути «нечистим», то буду «чистим». Так і став «Янголом». Цікаво, що позивний цей рідкісний. «Ангелів» я зустрічав чимало, а от «Янгола» - жодного. Важливо вибрати нетривіальний позивний, щоб у підрозділі не довелось його змінювати, бо хтось з таким вже є.


- У мирному житті Ви - письменник та журналіст. А тепер ще й стали людиною військовою…
- Насправді я ніколи не захоплювався військовими. У нашому місті є військова частина, де діяла відома на весь СРСР ракетна і автомобільна «учебка». З дитинства мені ця вся «армійщина» була неприємною: запопадливість перед начальством, постійно начищені черевики. Тому вирішив, що краще сісти у в’язницю, ніж служити у Радянській армії. А якщо вою­вати, то тільки партизаном, що через роки і трапилось.
- Тобто, стали добровольцем?
- Два роки тому навесні пішов служити у батальйон «ОУН». А перед тим на мене вчинили замах, спалили мій дім з усім нажитим. Воював у с. Піски з листопада 2014 року до кінця квітня 2015-го. А зараз постійно ходжу у військовій формі. Не тільки тому, що просто не маю іншого одягу, а й з принципу. Котовськ - місто достатньо «сепарське». Хочу, щоб ці люди пам’ятали: в країні йде війна. Нещодавно ми з товаришем сиділи у кав’ярні, а там компанія щось святкувала. Вони на мене удвадцятьох накинулись: мовляв, не псуй нам своєю формою свято. Звісно, сталася бійка. Ось так місцеві реагують на солдата у формі. На жаль, це наслідки відсутності патріотичного виховання.
- Якраз минула друга річниця після Майдану, активним учасником якого Ви були. Як зараз вважаєте – ми зуміли чогось досягти за цих два роки?
- Ми трохи «налякали» світ Майданом, коли вийшли і продемонстрували волю до свободи. Але Революція Гідності ще не завершилась - вона триває. Так думають усі в батальйоні «ОУН». Пам’ятаєте, як Шуфрича спіймали біля Верхов­ної Ради і вели на Майдан, щоб він вибачився перед народом? Тоді Славко Вакарчук захистив його. А якби Шуфрич тоді відповів, можливо, не було б анексії Криму, вій­ни на Донбасі - боялися б. А так побачили, що все сходить з рук, і почалася контрреволюція. На жаль, через Майдан до влади прийшли ще гірші, ніж Янукович і його поплічники. Складається враження, що їм вигідна війна, і це - великий «договорняк» між українською феодальною владою та російською. А ще виявилося, що війна – це хороший бізнес. Але в цей час гинуть хлопці. За що - не зрозуміло.
Важливо не допустити, щоб нинішня влада спричинила розвал країни. Якщо Україна перестане існувати, державні мужі візьмуть свої мільярди і поїдуть на Сейшели, в Лондон, ще кудись… Країни не буде, і їх ніхто не засудить.
- То, що робити - знову проводити в країні чергові вибори-перевибори?
- Перевибори нічого не змінять. Наша система влади не піддається модернізації, її треба просто зламати і викинути. Я минулого року брав участь у виборах і переконався, що проходять «нагору» виключно представники старої системи, які чинять перешкоди створенню громадянського суспільства. Тому революція не завершилася.
Зараз популярності серед добровольців набирає гасло: «Хунта буде». Але це буде наша, проукраїнська, хунта. У нас довго не було державності і є дуже мало людей з державницьким мисленням. Тому нам потрібен патріотичний, націоналістичний, кришталево чистий лідер, який дбатиме про українську громаду, а не про власне збагачення. Ми прос­то не уявляємо, скільки наших грошей йде на утримання влади. Корупція, тіньовий бізнес позбавляють країну шалених коштів. А насправді нам не потрібні кредити з Європи чи Америки. Від ліберальної демократії варто запозичити єдине - рег­ламент, ті правила гри, які ніхто не порушуватиме. Це дасть змогу модернізувати економіку, побудувати міцну державу. Але, на жаль, владі простіше брати кредити, які згодом розкрадуть.
Тому важливо позбутися цієї системи. І провести справжню люстрацію. Свого часу у Чехії звільнили всіх високопосадовців, а їхні місця посіли молоді спеціалісти без досвіду роботи у державній службі. Тоді чимало людей не сприйняли настільки радикальних дій. Мовляв, навіщо брати тих, хто нічого не вміє? Але краще кілька років потерпіти, поки молоді вчитимуться, ніж змиритися з тотальною корупцією та саботажем.
- Між тим, війна на Сході все одно триває. І зараз у нашій державі активно пропагують службу за контрактом. Не хочете повернутися на Схід уже в якості контракт­ника?
- Про контракт я не замислювався, хоч знаю, що багато хлопців і дівчат їх підписують. У нашому місті жоден з близько сотні ветеранів АТО не отримав обіцяної землі. Я доброволець. І близько року їздив на війну за власний кошт, не заробив жодної копійки.
Наш батальйон хотів приєднатись до ЗСУ. Ще у січні минулого року я особисто підходив до комбата з документами на переведення разом з усіма. Але у квітні наш комбат був у Міноборони на переговорах, а військові ЗСУ оточили наш штаб на трьох БТРах, влаштували якесь «маски-шоу». Після цього я сказав комбату, що шляхетні козаки під примусом не ходять. Так само більшість хлопців з нашого батальйону вирішили.
- І статусу учасника бойових дій Ви не маєте?
- Так, не маю УБД, як і всі у нашому батальйоні. Але статус мені й не потрібен. Бо пішов захищати Батьківщину за покликом серця, а не через високу зарплату. Недавно телефонував друг, розповів, що йому дали посвідчення. Але сказав, що не хотів би ніякого статусу, аби тільки бойовий товариш, який помер у нього на руках, залишився живим.
- А що для Вас на війні було найважчим?
- На війні найважче - це втома. Спочатку ти дуже обережний. А потім все інакше. Поряд падають міни, а тобі байдуже, бо надто втомлений фізично - на тобі 18-кілограмовий «броник», 8 ріжків, набитих патронами, гранати, аптечка, каска. Ти залишаєш на війні здоров’я. Багато хлопців, які повернулися додому, почали нездужати, хоч на війні не хворіли, бо постійно були зосередженими, напруженими, щоб вижити. А приїхали додому - розслабились.
- Тому бійцям і необхідна реабілітація…
- Я переконаний, що нам не потрібна психологічна реа­білітація. Часом люди, повернувшись, користуються тим, що, мовляв, були на війні і їм все дозволено. Таких одиниці. Адекватні бійці і повертаються такими ж. Але коли отримують зневажливе ставлення, неповагу, починаються проблеми. Ми не вимагаємо багато. Але хоча б елементарної поваги, якої у суспільстві немає. Багато воїнів втратили роботу, бо свого часу покинули все й пішли на війну добровольцями. А суспільство переконане, що війна - це щось далеке, наче на картинці. Тому багато хлопців, які повертаються додому, їдуть знову на фронт. Бо не можуть тут жити, не можуть зрадити побратимів, які гинуть чи стають каліками.
- В одній зі своїх статей Ви пишете, що війна зробила Вас щасливим. Чому так?
- Війна - неприродний стан для звичайної людини, але природний для козака. Мене вона зробила щасливим, бо ніколи не мав стільки побратимів. Звичайна людина усе життя перебуває в очікуванні дива, яке б довело Божественність походження світу. А на війні таке трапляється щопівгодини, я сам у цьому переконався. Коли міна втрапляє за 10 мет­рів від тебе, ти відлітаєш від ударної хвилі і залишаєшся неушкодженим. Коли переходиш поле, вітаєшся з двома хлопцями, які там стоять, відходиш, чуєш свист міни, і по рації повідомляють про двох трьохсотих. На війні все справж­нє - ненависть, біль, шляхетність, підлість. Коли люди повертаються звідти і бачать тутешню підкилимну метушню, їм огидно. Мій побратим просидів півроку, не виходячи з дому, і зараз збирається назад. Покидає дружину з донечкою і йде. А дружина відпускає, бо бачить, що в нього серце не на місці.
- То надія на краще, на якнайшвидше завершення війни все ж таки є?
- Зараз усі скаржаться, що їм важко жити в переламний період. А я щасливий, що маю змогу впливати на історію України. Запам’яталася фраза, написана на постаменті майбутнього пам’ятника Небесній Сотні у місті Калинівка на Вінниччині: «Кров вбитих на руках байдужих». Слова, які змушують замислитись.
Але у нас є шанс змінити систему. Тим паче, що зараз викристалізувалася активна фракція суспільства. Завдяки війні ці люди змог­ли познайомитись, краще один одного зрозуміти і об’єднатися. І на це найбільша надія. Але, на жаль, у нас мало тих, хто готовий іти до кінця. Не кожен може з впевненістю сказати, що здатен загинути, щоб Україна процвітала. Якби таких людей було більше, в країні було б простіше щось змінити. У дев’яностих нам легко далась незалежність. Бог нас врятував на першому Майдані, не полишав на другому. Але вже час самим рятувати Україну. Не можна сидіти і чекати, що хтось за нас щось зробить: відстоїть на Майдані, від­воює на Сході. Лише коли все суспільство об’єднається, ми зможемо виграти війну.
Записала Ірина САМЧУК.

Додати коментар

Всі коментарі – це не редакційні матеріали, не мають попередньої модерації. Коментатори які допускатимуть у своїх коментарях грубощі щодо інших учасників дискусії та наклепи (поширення завідомо неправдивдивої інформації, яка порочить іншу особу) - можуть бути забанені адміністратором. Якщо ви вважаєте, що якась інформація не відповідає дійсності і маєте на те суттєві підстави - напишіть нам info@newlife.rv.ua і адміністратор розгляне ваш лист у найкоротший термін.
Коментарі неавторизованих користувачів друкуються тільки за попередньої модерації.


Захисний код
Оновити