Текля Володимирівна ВЕЛИЧКО з дочкою Ніною.

Мала Мощаниця. Старовинне українське село, в якому мешкають щирі, добрі, привітні люди.
Тут провела все життя і Тек­ля Володимирівна Величко. Народилась вона у вересні 1933 року в сім’ї сільського коваля Володимира Шеруди. Він багато чого вмів робити - підковував коней, виготовляв вила, граблі, сапи, ремонтував сільськогосподарський інвентар. З приходом радянської влади за допомогу УПА був засуджений на десять років позбавлення волі і невдовзі помер. Тож у вісім років Текля лишилась сиротою, її брату Петру тоді було всього чотири.
За судові витрати забрали зерно, картоплю, килими, хустки й інший скарб. Сім’ю хотіли вивезти до Сибіру, тож деякий час вони переховувались у сусідів, а влітку спали в коноплях, пшениці. Їли печені цукрові буряки, а сік з них пили за каву.


До школи ходила Текля тільки восени, коли ще було теп­ло, - взутися не мала в що. Закінчила лише три класи.
Зимою сусіди сплели їй постоли. І Текля санчатами за 2-3 км їздила в Чорну лозу (ліс) по дрова. Топили, дещо варили, а вночі в хаті замерзала вода...
У 1948-1949 роках в Малій Мощаниці організовували колгосп ім. Калініна. Мати Теклі й Петра доглядала колгоспних свиней. Сама ж Текля була за няньку братові, пасла корову. І вже підлітком працювала в колгоспі - спочатку качок пасла, а згодом доглядала телят. Пійло для бичків і теличок варила вдома та відрами носила до колгоспного хліва.
Минули роки. Молода, вродлива, енергійна Текля стала душею колективу і дівочого гурту в селі. Покохав її сільський хлопець Василь Величко. У 1956 році відгуляли весілля і молодий привів свою дружину в отчий дім.
Текля Володимирівна і Василь Володимирович у парі зростили трьох дітей. Найстарша їх донька, Леся, живе і трудиться з сім’єю на батьківському обійсті, доглядає маму. А двоє молодших дітей - Ніна і Володимир - мешкають нині в Німеччині.
Понад тридцять років пропрацювала Текля Володимирівна дояркою в рідному селі. Всьому давала лад і вдома, і на роботі. У корівнику, де трудилася, було побілено, смерекою прибрано стіни, прохід посипано піском, коровам підстелено тринами. За таку увагу до них корівки віддячували високими надоями.
Неодноразово за сумлінну працю Теклю Володимирівну нагороджували грамотами і грошовими преміями, вона заслужила орден Трудового Червоного Прапора. Люблять і поважають жінку сусіди й інші односельці.
Понад п’ятнадцять років Тек­ля Володимирівна була сестричкою у Свято-Михай­лівській церкві с. Мала Мощаниця.
З повагою ставляться до своєї дорогої невтомної трудівниці і діти. Вона виховала п’ятьох онуків, підростають її правнуки. До Теклі Володимирівни рідні часто приїжджають, провідують, радяться, добрим словом діляться.
Надія ІГНАТЬЄВА,
зав. ПШБ с. Мала Мощаниця.

Comments are now closed for this entry