Дмитро СМІРНОВ, с. Здовбиця: «У ті дні до столиці їхали, як тільки випадала така можливість. 19 лютого ввечері вирушили мікроавтобусом зі Здолбунова. Згодом, дорогою, нам повідомили, що усі під’їзні шляхи до Києва перекриті. Ми тоді приєдналися до львівської колони, а хлопці з київського «Автомайдану» нас зустріли та провезли до центру столиці манівцями. Тоді, 20 лютого, на Майдані була зразу відчутна ця боротьба – або ми, або вони. Люди зносили все, що можна, щоб робити барикади – стільці, шини, броньовані двері. Один чоловік навіть привіз фургон дорогих меблів, сказав: «Згодяться вам для вогнища». Ми з хлопцями теж будували нову барикаду на Інститутській. От тоді й почали з’являтися перші ноші з
пораненими. Моторошно було… А нині більша частина чоловіків, з якими ми стояли на Майдані, на Сході, в АТО».


Олександр КОТЮБІН,м. Здолбунів: «Вперше я потрапив на мітинги протесту 10 грудня, і з того часу їздили з однодумцями до Києва, як тільки була така можливість. Стояли у морозні дні, у свята. Але якраз в середині лютого я захворів, тож у ті страшні дні вдалося виїхати на Майдан 20 лютого. Щоправда, ми мусили затриматися, бо чекали, доки нам привезуть протиправцеву сироватку, яка була вкрай потрібна пораненим у Києві. Коли доїхали до столиці, то жахіття зі стріляниною вже скінчилося. Але нас все одно ще не пускали ні на Інститутську, ні на Грушевського – повідомляли, що існує висока ймовірність того, що там працюють снайпери. Ми залишилися на ніч, укріплювали нові барикади, бо чекали, що черговий розгін
протестувальників може розпочатися будь-якої миті. Усвідомлення того, що ми перемагаємо, виникло вже в обідню пору 21-го лютого, коли львівські правоохоронці вийшли на сцену та оголосили, що вони проти народу не підуть».


Тетяна КИРИЛЮК, с. Здов­биця: «Для мене, як і для кожного свідомого українця, життя поділилося на до та після Революції Гiдностi. Тоді ми, українцi, змогли довести, що є найволелюбнiшою нацiєю, адже нiде у свiтi не було такого шаленого протистояння владi. Я на собі відчула, як ця революція змогла підняти на найвищий рівень дух патріотизму. Мабуть, це сталося вперше за всю iсторiю України. З болем у душi згадую минулу зиму, те, як ми жили на Майданi, як мерзли, стояли до кiнця... Безмежно важко було дивитися на ще незахололі тiла вбитих молодих хлопців. Вони поклали своє життя за нас з вами, стали прикладом непоборності, тому ми не маємо права зрадити їх! Герої не вмирають!»


Дарія ПОДДУБЕЦЬКА, м. Рівне: «Лютневі події минулого року згадуються так, ніби вони були вчора. Ніч з 19 на 20 лютого чимало рівнян провели на рівненському Майдані, і я теж була у їх числі. Зранку всі пішли до ОДА. Десь об 11-й зателефонувала брату, який був на київському Майдані. Він сказав, що по них стріляють бойовою зброєю, багато поранених і загиблих... Того дня у Рівному мітинг не розходився, людей підходило усе більше. Надвечір, коли рівняни гуртом пішли до військової частини, брат зателефонував і повідомив, що він живий, але його поранили ще зранку. Не хотів говорити одразу, але коли по телебаченню показали його документи, як загиблого, почав телефонувати рідним. Стримати сльози було неможливо...»


Людмила МАЛАНЧУК, м. Здолбунів: «Найбільше мене вразило усвідомлення того, що сюди, на Майдан, тоді вийшли найкращі українці, які боролись не за політику, а за нашу свободу, за вільну Україну. А ще тоді до глибини душі мене зворушила відвага людей, які, вступивши у нерівний бій, назад не відступили. Вічна пам’ять нашим героям!».

Додати коментар

Всі коментарі – це не редакційні матеріали, не мають попередньої модерації. Коментатори які допускатимуть у своїх коментарях грубощі щодо інших учасників дискусії та наклепи (поширення завідомо неправдивдивої інформації, яка порочить іншу особу) - можуть бути забанені адміністратором. Якщо ви вважаєте, що якась інформація не відповідає дійсності і маєте на те суттєві підстави - напишіть нам info@newlife.rv.ua і адміністратор розгляне ваш лист у найкоротший термін.
Коментарі неавторизованих користувачів друкуються тільки за попередньої модерації.


Захисний код
Оновити