На тлі нинішніх подій війна, яка гриміла на наших землях у 1941-1945 роках, здається надзвичайно далекою. Проте й тоді Україною цинічно крокували ті, хто прагнув підкорити та перетворити українців на рабів. Матері з плачем проводжали на фронт синів, дружини з нетерпінням чекали вісточок від чоловіків. Гриміли бої, йшли похоронки.
У сорок четвертому фашистів зі зруйнованих українських міст та сіл гнали у відчайдушній боротьбі. Другого лютого 1944 року радянські війська звільнили місто Здолбунів від німецьких окупантів. Полягло за це багато солдатів. Не тільки українців, бо тоді пліч-о-пліч з ними били фашистів представники інших народів. І воїни, чиї нащадки нині вкрали наш мир та спокій, теж.
Через кілька десятиліть після завершення тієї війни представники поколінь, які не пережили того страшного лихоліття, стали сприймати її вже як історію, болісну і дорогу, але далеку. Про неї можна було дізнатись з розповідей дідів і прадідів або ж з сюжетів пафосних фільмів. Мирне небо вважалося чимось звичним і непохитним стільки років! Аж доти, поки не довелося самим братися за зброю та відстоювати свою рідну країну, боронячи вже від іншого загарбника...
Прагнули миру і триста студентів, які у січні 1918-го ціною своїх життів тримали кількатисячну московське військо біля станції Крути. Вони просто захищали своє – молоду українську державу, її столицю, її честь.


Юнаки йшли в атаку з багнетами, стримуючи навалу добре озброєної армії Муравйова. Розуміли, що виходу з цього пекла немає. Але йшли і гинули зі щирими гаслами. Двадцять сім з них тоді потрапили у полон і відчули на собі, якою жорстокою є Московія. На ешафоті стояли, з останніх сил співаючи український гімн. Хлопці втратили життя. Але не гідність…
Є речі, які до кінця так і не піддаються усвідомленню. Коли дід-ветеран плаче поряд з труною онука і просить росіян забратися з нашої землі. Коли інші ветерани з «братської» країни-окупанта називають фашистами нащадків своїх колишніх однополчан. Тому у пам’ятні дні, яким для нашого краю є і 2 лютого, доречно просто згадувати і молитися. Щоб не згасала світла пам’ять. Щоб Бог напоумив тих, чию свідомість заполонила жорстка пропаганда. І щоб наша краї­на знову отримала благословення мирного неба.
Історію можна сприймати по-різному, проте реальність безжальна. 2015-й. Триває смертельна боротьба з окупантом. Не мають сну матері, відправивши синів до війська. Речі називають своїми іменами: цього тижня Верховна Рада визнала Росію державою-агресором та закликала міжнародних партнерів України не допустити безкарності винних за злочини проти людяності, вчинені від початку російської агресії проти нашої країни. А Здолбунів тим часом оплакує хлопчину-героя, почуття гідності якого так само спонукало його захищати країну від нахабного окупанта.
Історичні події можна трактувати на різний кшталт. Але правда завжди одна. Вона у тому, що проганяти зі своєї землі німця-фашиста, росіянина-агресора чи будь-якого іншого загарбника, то - свята справа. Ми просто відстоюємо своє - наш мир. Щоб не було більше вістей про «двохсотих» і «трьохсотих». Щоб новини знову стали нудними. Щоб у спокої пом’янути кожного, хто у всі часи поліг за цю землю.
Марина СТЕПАНЮК.

Додати коментар

Всі коментарі – це не редакційні матеріали, не мають попередньої модерації. Коментатори які допускатимуть у своїх коментарях грубощі щодо інших учасників дискусії та наклепи (поширення завідомо неправдивдивої інформації, яка порочить іншу особу) - можуть бути забанені адміністратором. Якщо ви вважаєте, що якась інформація не відповідає дійсності і маєте на те суттєві підстави - напишіть нам info@newlife.rv.ua і адміністратор розгляне ваш лист у найкоротший термін.
Коментарі неавторизованих користувачів друкуються тільки за попередньої модерації.


Захисний код
Оновити