Спливає сімдесят років з того часу, коли у селі Здовбиця 22 березня 1944 року відбувся нерівний бій загонів УПА проти банд НКВС, у якому загинули молоді патріоти України. 

20 березня 1944 року біля с. Тесів Острозького району було смертельно поранено генерала Ватутіна - командувача Першого Українського фронту. У відповідь негайно організували чекістсько-військову операцію з ліквідації націоналістичних угруповань. По зв’язку УПА був переданий наказ майора Лиха (як згодом виявилося, це був агент НКВС) Здовбицькій сотні зайняти оборону. Сотник М. М. Огород­ник наказав зайняти оборону в Микитових ровах. Уже ввечері 21 березня українські повстанці готувалися до бою. Частина їх зібралася на хуторі Загайському у будинку сотника. Коли стемніло, хлопці невеликими групами через певні проміжки часу відходили на місце майбутнього бою. Попрощавшись з родинами, останніми пішли Михайло Михайлович Огородник і його щирий товариш, відповідальний за мобілізацію Іван Лукич Стецюк.
Вранці 22 березня 1944 року війська НКВС, за підтримки військової частини, яка йшла на фронт, оточили Здов­бицьку теренову сотню в Микитових ровах, і зав’язався жорстокий бій. Сили були нерівними. Багато повстанців не вибралися з цього пекла і поклали свої голови. Загинув і наш сотник Михайло Огород­ник, 1918 року народження, уродженець с. Здовбиця, хут. Загайський.


Його батьки були шанованими людьми, мали власне господарство, землю і великий фруктовий сад. Вони були письменними, національно свідомими людьми. У сім’ї виховали двоє дітей. Донька Тамара закінчила педагогічні курси і вчителювала (кажуть, у селі Ступно), а в часи національно-визвольних змагань стала станичною. Пошта УПА була саме у Тамари. Працювала вона з чотирма дівчатами-зв’язковими, які розносили грипси, але вони ніколи не зустрічалися і одна одну не знали.
Михайло зростав вихованим і культурним хлопцем, умів грати на струнних інструментах, зокрема на гітарі. Служив в армії, потрапив у полон, з якого повернувся в листопаді 1943 року. Коли вперше після цього зустрівся з батьками, то сказав: «Я повернувся сюди, щоб тут померти». Мати, звісно, розхвилювалася, почувши такі слова від рідного сина…
Оговтавшись від полону, Михайло одразу включився у національно-визвольну боротьбу, проте ніхто з жителів хутора не знав, чим він займається. Завжди привітний і гостинний, брав замовлення на виготовлення меблів, зокрема шаф, адже був ще й гарним майстром столярної справи.
У день бою у Микитових ровах мати Михайла стривожено ходила хутором, неначе когось виглядаючи. Проте після закінчення бою її син так і не повернувся. На пошуки брата вирушила сестра Тамара зі своєю довіреною подругою Валентиною. Тіло вояка дівчата впізнали обабіч поля бою.
Батькові ввечері вдалося потай викрасти тіло сина, привезти його додому, швидко зробити труну, викопати могилу та до ранку поховати. Похорон відбувся о 4-ій ранку 23 березня 1944 року на кладовищі на вулиці Мізоцькій. На могилі батьки встановили пам’ятник дорогому синові.
Такий героїчний шлях пройшов сотник Михайло Огородник, будинок якого після смерті його батьків і досі стоїть на хуторі Загайському.
Після трагедії в Микитових ровах протистояння тривало. За кілька днів до Благовіщення на хутір Загайський прийшло українське військо у кількості близько трьох сотень вояків. Хлопців розмістили в одинадцяти хуторських хатах. Господині готували воякам їжу, хто що міг. Керував ними курінний. Переночували одну ніч, а ввечері раптово курінний зник. Вояки залишилися без керівника.
І знову - зрада. На ранок з-за пагорба з боку Здовбиці з’явилися розвідники на конях. Хлопці заметушилися: курінного нема… Почалася паніка. А за розвідкою їхали три танки. Повстанці не знали, що їм робити.
У садку покійного сотника Огородника знаходився схрон, де був схований протитанковий кулемет. Сестра сотника Тамара швидко повідомила вояків про цю зброю. Повстанці застрочили з кулемета. У першого танка злетів люк. Два інші танки повернули назад.
Старші жінки та чоловіки у ці миті молилися. Повстанці втекли у напрямку сіл Коршів та Уїздці. Проте бій пройшов із втратами: один повстанець загинув. Селяни зробили труну і ввечері, помолившись над тілом, поховали його біля хреста. Проте вночі приїхали рідні повстанця і забрали тіло.
На цьому помста не завершилася. На Благовіщення Загайський хутір палав. Спалено було три хати з хлівами, клунями, стіжками. Це зробили військові НКВС. Молодшим жителям хутора вдалося утекти, але декого енкавеесівці забрали з собою до Мізоча, тодішнього райцентру. Повезли туди чотирьох хуторян, серед яких була й одна жінка. У дорозі, поблизу Кунинських хуторів, одного чоловіка без причини убили. Від рук московських окупантів загинув Микола Іванович Антонюк, 1910 р. н. Після розстрілу чоловіка його сусідку Ярину Федорук відпустили додому. Перелякана жінка повідомила про смерть сусіда, після чого спала кілька днів та ночей. Хуторян Олександра Федорука та Микиту Нестерчука у Мізочі протримали кілька днів, побили, після чого відпустили.
А далі наших людей знищували уже на півдні району: згодом відбувся великий бій під Гурбами.
Зі спогадів
Валентини Миколаївни СТЕПАНЧУК,
жительки с. Здовбиця.


 

Ще трохи світла на подію, яка мала місце у Здовбиці 70 років тому, пролив керівник науково-редакційної групи книги “Реабілітовані історією. Рівненська область”, кандидат історичних наук Андрій Жив’юк. Він надіслав нам документ, на який йому вдалося натрапити у Центральному державному архіві громадських об’єднань України. У справі № 929 “Спецповідомлення, доповідні записки, політінформації про дії українсько-німецьких націоналістичних банд і заходи щодо боротьби з ними”, яка складається з 139 аркушів, міститься наступна інформація:

Арк. 133-135: “Розпорядження Народного комісара внутрішніх справ УРСР Рясного “Про ліквідацію українсько-націоналістичної банди так званої УПА разом зі зверхником банди Трофимчуком”.

 

Арк. 134: 21.03.1944 р. “Під час озброєного зіткнення в районі с. Здовбиця і хутора Мартинівка Здолбунівського району банда Трофимчука ліквідована. Трофимчук Андрій і з ним 46 бандитів УПА ліквідовані, 7 поранено, 19 захоплено в полон, 2 зникли;
захоплені німецька рація, ручний кулемет, 30 гвинтівок, 10 автоматів, 3 пістолети, гранатомет, 1 ящик гранат, 5000 штук патронів.
Полонених віддати під суд військового трибуналу”.
Арк. 135: “Всі сім’ї учасників банди негайно вислати в Сибір, а на все майно - арешт.
Розпорядження Рясного від 22.03.1944 р. затверджене головою Президії Верховної Ради УРСР Гречухою і головою Ради народних комісарів УРСР Хрущовим.”.

Comments are now closed for this entry