Замість передмови
Вже вкотре, пишучи нотатки про трудівників села, переконуєшся, що саме держава повинна взяти на свої плечі турботи про його розвиток. Навіть тепер воно на правах пасинка, коли повноліттям зацвіла наша Україна.
І тут мені подумалося: а чи колись настане той пріоритетний розвиток села? Якби наші урядовці, депутати різних рівнів займалися побільше конкретними справами, а не балаканиною, то, може, десь і зажеврів би вогник надії над нашими українськими селами.


Мабуть, не буде секретом, коли скажу, що всі країни світу мають програми збереження свого національного сільського господарства. Там закупівельні ціни на продукцію гарантують життєвий рівень фермера в середньому на 8-10 відсотків вищим, ніж працівників інших професій. Таким чином компенсується непривабливість його праці. Протекціонізм держави - це й політика оподаткування, соціального розвитку.
А в нас склався інший образ селянина: це – людина в гумових або кирзових чоботях, у фуфайці, влітку – в тапочках або чунях на босу ногу. Щось пристойніше їм купити – часто не по кишені. Якщо ціни підніматимуться і далі угору, то доведеться сільському трудівникові плести постоли.
Ой, як далеко від стирання тієї грані між містом і селом, про яку так здорово співали батьки світлого майбутнього...
Нічим не відрізняються від інших селян нашої незалежної України й прості хлібороби із Копиткова, з якими довелося вести відверту розмову про наболілі проблеми. Все ті ж за-клопотані обличчя, застиглі в чеканні кращих часів, засмаглі й порепані від щоденної праці руки, взуті у недороге взуття ноги. Але вони не хникають, бо є господарями своєї долі. Хтось дає собі раду мозолястими руками, хтось розумом і знаннями, хтось знаходить себе в мистецтві, техніці, бджолярстві, релігії. І якщо не всі пройняті любов’ю до держави, то, принаймні, ті, з якими довелося мені поспілкуватися протягом дня, все ж таки переймаються проблемами України, цінують її культуру й мову, виховують в цьому дусі своїх дітей і внуків. Шанують тут і Тараса Григоровича Шевченка, читають його геніальні твори. В центрі села споруджено погруддя поета (див. фото вгорі), названо його іменем місцеве фермерське господарство.
Є ще ковалі щастя
Раніше, коли приїжджав у те чи інше господарство кореспондент, то він обов’язково шукав голову колгоспу або секретаря парторганізації. Так якось повелось, що саме ці люди відкривали візитну картку села, про яке так гарно писав Тарас Шевченко в одному із своїх віршів: “Село! І серце одпочине. Село на нашій Україні – неначе писанка село, зеленим гаєм поросло. Цвітуть сади; біліють хати…”
А я на цей раз пішов до простих селян. Вони – ціла академія життя. Все знають і розуміють. Раніше мовчали. Зараз стали балакучими. Не бояться покритикувати керівників. А при зустрічі з однією бабусею мало й мені не перепало на горіхи. Я запитав її про життя-буття, то вона мало палицею не потягнула.
- Краще хай дороги нам відремонтують, - сердито мовила старенька. – Освітлять електрикою вулиці, бо у негоду ні пройти, ні проїхати. Хіба телевізор не дивитесь, як живуть у селі? Видно, що із приїжджих.
Аж потім вже подобрішала, коли познайомилися ближче. Навіть стиглими грушами пригостила. А вони у копитківців у нинішньому році вродили.
А ще зустрів гурт людей біля сільського магазину. Вони також розповідали про свої пекучі проблеми. В основному жалілись на малу пенсію. Гостра полеміка зав’язалась щодо цінової політики на сільськогосподарську продукцію.
- Те, що нам болить, про те й говоримо, - сказав уже немолодий чоловік. – Чого мовчати. Минули ті роки, коли за сказане могли вислати туди, де Макар телят не пас.
І справді. Люди пробудилися, як кажуть, від летаргічного сну. Запрацювала самосвідомість. Зникли боязнь і лицемірство. Все це стало можливим завдяки незалежності держави. А проблеми були й будуть.
Село уже давно прокинулося. Спорожніли двори копитківців. Всі, попоравши домашнє господарство, подалися у поле. Хтось пішов на тваринницьку ферму або тракторну бригаду ФГ ім. Шевченка, хтось зібрався за покупками в Здолбунів.
Пощастило зустрітися із Віктором Даниловичем Атаманюком (див. фото внизу ліворуч) - заслуженим працівником сільського господарства України, кандидатом сільськогосподарських наук, керівником фермерського господарства, яке очолює ось уже тридцять років. Копитківські сільгоспвиробники займають передові позиції в агропромисловому комплексі не лише в нашому районі, але й далеко за межами України. Тут вирощують ранні зернові, озимий ріпак, цукрові буряки, кукурудзу на зерно. Площі під цими культурами постійно розширюються за рахунок земель, орендованих у 500 пайовиків. У господарстві постійно дбають про підвищення ефективності виробництва, застосовують прогресивні технології вирощування культур, використовуючи сучасну техніку.
Не секрет, що в аграрному секторі країни сьогодні штормить. Зусилля держави навести лад у сільському господарстві є надто кволими. Недолуга цінова політика боляче дошкуляє товаровиробникам. ФГ ім. Шевченка – не виняток. Однак тут зуміли протиставити негараздам хорошу організацію праці, чітко намітити перспективу. І результати не забарилися. Вже зібрано ранніх зернових з площі 410 га і намолочено 1218 тонн збіжжя, врожайність склала 29,7 центнера з га. Непогано вродив озимий ріпак, який господарство намагається вигідно реалізувати.
Урожай з поля – плуг у борозну. Цього правила завжди дотримуються у Копиткові. І нива завжди віддячує щедрим урожаєм. А якщо є врожай, то чому б ним не поділитися? Тому керівництво завжди розраховується з тими громадянами, які здали в оренду земельні паї.
Фермерське господарство займається виготовленням дизельного пального із ріпаку, випікає хліб, випускає вермішель, має торговельні точки в Здолбунові. Одне слово, в господарстві постійно тримають руку на пульсі сьогодення і живуть не лише хлібом єдиним. На горизонті чітко вимальовується перспектива.
- Життя часто посилає нам випробування на стійкість, - говорить Віктор Атаманюк. – То посуху, то надмірні дощі, а то й таку не меншу біду, як неувагу до селян з боку нашого уряду. Але ж ми – ковалі свого щастя. Хто, як не ми, повинні дбати про себе, про свій добробут і заможне життя. Надіятись на якогось дядю нема чого.
Таланти і умільці - живуть поруч
Природа щедро обдарувала кожну людину, та ми не завжди користуємося тими талантами. У Копиткові майже в кожному дворі хтось з родини займається вишиванням, в’яже для себе серветки, кофти. “Золоті” руки має жителька села Марія Гаєвська. Гладдю і хрестиком вона мережить рушники. Творить це з любов’ю і радістю.
А ось Володимир Мельник – столяр на все село. Робить усе на совість. До нього йдуть односельчани, щоб замовити столярку або виконати теслярську роботу. Не відмовляє нікому.
Знаний у Копиткові і Юрій Малащук (див. фото внизу у центрі). Він складає міні-трактори. Його техніка виконує будь-яку сільськогосподарську роботу. Цією справою молодий чоловік почав займатися ще у 1994 році. За цей час із зібраних запасних частин сконструював три трактори, які мають 80 кінських сил. Вони зареєстровані, є відповідні документи.
Попри всі негаразди село живе. Навіть окремі сельчани знаходять час займатися художньою самодіяльністю. Не обходиться жоден концерт в селі без співучих жінок Валентини Іванюк, Лариси Волянюк, Тетяни Романюк, Олени Гончарук. Десятки років віддав і віддає музичному мистецтву Леонід Самардак (див. фото внизу) - віртуоз своєї справи, справжній пропагандист національної пісні.
Багато робить для своїх односельців директор місцевого будинку культури Оксана Ковальчук. Напередодні Дня незалежності України в місцевому культосвітньому закладі відбувся шоу-вечір з боксу. Організовуються тут також зустрічі з реабілітованими, тобто тими, хто наближав світлий день незалежності України. Є що розказати сьогодні молодим Петру Самолюку, Ганні Шипачовій, Марії Романюк, молоде життя яких минуло в сталінських таборах.
Післямова
Коли покидав Копитків, подумав: незабаром мине серпень. Почнуться нові турботи. Знову треба буде засівати ниву, знову збирати хліба… Усе немов повторюється. Насправді ж продовжуватиметься, і продовжуватимуться пошуки. 
Вісімнадцять років живемо в незалежній державі. Розбудовуємо її. Не вдасться нам – вдасться нашим дітям. Тим, які сьогодні починають життя, які одружуються, вірячи у вічну молодість і вічне кохання… Хочеться, щоб вони так само вірили й у ні з чим незрівнянну і незрадливу радість, яку дає людині робота, навчання, активний відпочинок. Радість, що не міліє з роками. А стає все глибшою.
Що до цього всього можна додати? А те, що звичайне село з його людьми, болями й тривогами чекає щасливих днів, коли ненька Україна дихатиме на повні груди.
Євген Шилан.
Фото автора.

 

Comments are now closed for this entry