Уже сім віків звучить в історії назва древнього і вічно молодого мого села. Дермань - це справді барвиста казка, яка зачаровує кожного, хто тут народився і виріс, хто приїхав вперше на побачення з королевою волинських сіл. Багата, справді героїчна історія Дерманя. Село приваблює багатьох своєю культурною спадщиною, своїми світочами, імена яких навічно вписані не лише в його власну, а й всесвітню історію. Так, це першодрукар Іван Федоров (Федорович), це й Мелетій Смотрицький і князі Острозькі, це, зрештою, наші славні генії літератури Улас Самчук і Борис Тен.

     Багато виходців з Дерманя примножують його славу нині, працюючи лікарями, інженерами, вчителями, керівниками підприємств і організацій, просто робітниками.
     І все ж, при уважному погляді на село і його проблеми, не обходиться без ковтання гірких пілюль. А їх також вистачає. Під час дощів, незважаючи на всі старання сільської влади, по селу ні пройти, ні проїхати через грязюку. І хоча навкруги достатньо природного матеріалу, щоб висипати дороги, не вистачає коштів, щоб це зробити.
     Ще одна болюча проблема села – пияцтво. Воно процвітає в таких масштабах, що аж страшно. П’ють молоді і літні люди, п’ють жінки, через пияцтво руйнуються сім’ї, передчасно помирають ті, хто міг би ще жити й жити і приносити користь суспільству.
     Але й ті , що можуть і хотіли б приносити таку користь, позбавлені цієї можливості. Позбавлені, бо не мають роботи, стоять на обліку в центрі зайнятості населення і змушені лише те й робити, що щотижня відмічатися тут, проїжджаючи останні копійки в недешевих, як за сьогоднішніми мірками, маршрутках.
     А ще в селі розвелося багато злодіїв. Крадуть все. Багатьох з них люди знають, але нічого зробити не в силі, бо ті норми, які введені в наше законодавство з чиєїсь нерозумної голови щодо сум завданих збитків від крадіжок, не дають змоги правоохоронцям притягнути злодіїв до серйозної відповідальності. Ото вони й нахабніють.
     Важко про це говорити, але в розкраданні народного добра винна насамперед сама держава. Подивіться на ці фото, які сьогодні також характеризують стражденне обличчя села. Одна руїна, яку ви бачите (на фото вверху), ще не так давно була тваринницькою фермою, на якій працювали десятки дерманців. Розграбували все: корів, коней, шиферне покриття, крокви і двері, навіть цеглу. Те саме стосується й тракторного стану колишнього колгоспу імені Богдана Хмельницького. Немає техніки, немає причіпного інвентаря, немає й самого стану з його будівлями, його верстатами, кузнею і т. п. Гадаєте, що все те поділено між людьми чесно і по справедливості? Помиляєтеся. Вкрали, нажите сотнями дерманців, найспритніші. Вони сьогодні й є господарями життя.
     Або ось ще одна вражаюча руїна (див. фото внизу). Це колишній маєток пана Марцинковського. В радянські часи тут розміщувалися колгоспна контора, сільський клуб та бібліотека. Був в одного підприємливого чоловіка гарний задум створити тут міні-завод з переробки молока та фруктів. Вклав величезні гроші. Задум майже був втілений в життя, і десятки дерманців сподівалися на те, що отримають тут роботу, а сотні вже бачили, як здаватимуть сюди продукцію, вирощену і здобуту нелегкою працею в домашніх підсобних господарствах. Та, знову ж таки, не судилося. Бо у підприємця не вистачило грошей. Держава йому також нічим не допомогла. І все почало занепадати. 

 

  

     Ті ж дерманці спочатку зняли з будівель шифер, потім крокви, а нині успішно розбирають цеглу, продаючи її по гривні за штуку.
     Не знаю, де була влада і для чого вона, коли руїна твориться на очах у людей. Слава Богу, що не тим шляхом пішли у Здовбиці, Урвенній, Копиткові, Ільпіні. Слава тим людям, котрі не дали розграбувати створене поколіннями. Воно тут і далі служитиме сельчанам.Служитиме наперекір всім потугам влади розвалити все і вся. Що ж, це наш старий лозунг, розвалити все до основи, а тоді…
     Тільки не зуміли ми нічого людського побудувати на руїнах, такого, щоб заздрив світ. Самі тепер ходимо в заздрісниках. І самі в цьому всьому і винні. Не тих обирали, не тим вірили, не на тих сподівалися.
     Пошли, Господи, нам розуму, щоб не втратили того, що ще залишилося. Пошли стражденному моєму селу, малій моїй батьківщині, кращу долю. Нехай не знає воно таких контрастів, як славетна історія і безславне господарювання.
Володимир Дрозюк,
член Національної спілки
журналістів України. 

Comments are now closed for this entry